сон номер девять

 
билингва 2016/25




***
вікно плаває в чашці з чаєм як поплавок,
і ти опускаєш погляд у небо,
точно пакетик чаю на нитці,
і пам'ятник Леніну ще стоїть
з природно-закам'янілим, завмерлим обличчям,
як людина, що мочиться по пояс у морській воді,
у граніті історії.
а війна десь бродить поруч
мінотавром із закривавленим поламаним рогом.
і неголені хлопчики б'ються на ребрах.
і бур'ян мовчить, по горло пливе в тумані,
і місяць на світанку гірко й сумно мукає,
як корова в бедламі,
і осінні промені косою міддю падають у двір,
ніби сходи без поручнів на небеса.
і дівчина-оса жалить мене, присипляє живцем,
залишає в мені
ненажерливі личинки світів.

***
окно плавает в чашке с чаем, как поплавок,
и ты опускаешь взгляд в небо,
точно пакетик чая на нитке,
и памятник Ленину еще стоит
с естественно-окаменевшим, замершим лицом,
как человек-мочащийся по пояс в морской воде,
в граните истории.
а война где-то бродит рядом
минотавром с окровавленным поломанным рогом.
и небритые мальчики дерутся на ребрах.
и бурьян молчит, по горло плывет в тумане,
и луна на рассвете горько и грустно мычит,
как корова в бедламе,
и осенние лучи косой медью падают во двор,
будто лестница без перил на небеса.
и девушка-оса жалит меня, усыпляет живьем,
оставляет во мне
прожорливые личинки миров.



***
хлопчисько на триколісному поспішав до мене,
посміхався сонцем на весь проспект.
і я прокинувся в сльозах, наче кульок у росі
серед синьої обважнілої трави.
я видихнув: «Боже, прости.»
так чи є життя
після мене? гомункули, плоди абортів,
докірливо дивляться зі стелі, не моргаючи:
воскові павуки з дитячими обличчями.
ображено кривлять тонкі губи-жвали.
але що я можу вам сказати? самому пощастило.
мене запросто могло й не бути, якби та якби,
така ж випадковість - вчепився зубами
(мамо, вибач!) в яйцеклітину,
у солодке печиво.
яка ж тонка примарна тварюка - грань
між «бути» і «не бути»,
між Гамлетом і гетто.
і я навмання простягаю віршів трасуючу нитку
крізь чорну голку Всесвіту,
а творець, точно п'яний Чапаєв, наосліп шмаляє
з кулемета по знаках Зодіаку,
і ніч палахкотить у зірницях без кінця і краю.
тільки природа завжди тобі рада,
як холодильник їжі.
ти снишся Господу, а коли Він прокинеться -
то навряд чи згадає, що йому снилося.
капловухий хлопчисько з очима лані.
хто ти?

хто ж ти?
остання надія світу,
що набула химерного розмаху.
хлопчисько на вежі зі слонів:
стоїш на плечах
мільйонів. зотлілі життя.
попіл у вікні електрички
тьмяно дзвенить,
тягнешся до вікна в зірці.
несміливо стукаєш:
а Господь удома?
він до нас вийде,
помітить нас.
дивись - цілий світ
став навшпиньки,
з вогню і темряви
крізь жир і божевілля
простягає лапу:
давай дружити!
допоможи мені.

***
мальчишка на трехколесном спешил ко мне,
улыбался солнцем во весь проспект.
и я проснулся в слезах, точно кулек в росе
среди синей отяжелевшей травы.
я выдохнул: «Боже, прости.»
так есть ли жизнь
после меня? гомункулы, плоды абортов,
укоризненно смотрят с потолка, не моргая:
восковые пауки с детскими лицами.
обиженно кривят тонкие губы-жвалы.
но что я могу вам сказать? самому повезло.
меня запросто могло и не быть, если бы да кабы,
такая же случайность - вцепился зубами
(мама, прости!) в яйцеклетку,
в сладкое печенье.
какая же тонкая призрачная тварь - грань
между «быть» и «не быть»,
между Гамлетом и гетто.
и я наугад протягиваю стихов трассирующую нить
сквозь черную иглу Вселенной,
а творец, точно пьяный Чапаев, вслепую шмаляет
из пулемета по знакам Зодиака,
и ночь полыхает в зарницах без конца и края.
только природа всегда тебе рада,
как холодильник еде.
ты снишься Господу, а когда Он проснется -
то вряд ли вспомнит, что ему снилось.
лопоухий мальчишка с глазами лани.
кто ты?

кто же ты?
последняя надежда мира,
принявшая химеричный размах.
мальчишка на башне из слонов:
стоишь на плечах
миллионов. истлевшие жизни.
пепел в окне электрички
тускло звенит,
тянешься к окну в звезде.
робко стучишь:
а Господь дома?
он к нам выйдет,
заметит нас.
смотри - целый мир
встал на цыпочки,
из огня и мрака
сквозь жир и безумия
протягивает лапу:
давай дружить!
помоги мне.