Дивишся, як своїх зустрічають з полону.
Бачиш тиху колону, що прямує уже від кордону.
Під'їжджають автобуси. Очі сльзами рясніють.
Плачуть всі. І ридають й сміються, й радіють.
Хлопці землю цілують. Не вірять своєму щастю.
Що скінчились наруги, знущання й жорстокі напасті.
Тут вже мова своя, і пісні і ріднесенькі люди!
І тортури в минулому. І принижень, і кпин вже не буде.
Будуть люди хороші, і мама, і тато, і діти,
І кохана й кохання. І сонце, і небо, і квіти...
Батько плаче навзрид, обіймає єдиного сина.
Як сказать йому правду, що убили дітей і дружину.
Що і мами нема вже. І сестрички, і брата.
Що й села вже нема, і розбомблена батьківська хата...
Що вціліли лиш пес і сусідський рижий котяра,
Стара вишня, погнутий паркан і дитяча гітара.
Що загинули всі, кого знав він в своєму колі.
Що лишились лиш вірний пес, сивий весь батько і він.
Вже на волі!
Лютий 2025
Повернення
© Copyright: Людмила Татур, 2025
Свидетельство о публикации №125021108109
Свидетельство о публикации №125021108109
Рецензии