Рассвет

 По мотивам стихотворения Промiнь выдающегося украинского поэта Максима Рыльского (7 марта 1895 г - 24 июля 1964 г.)

 Буває так: ще темна нiч надворi,
Ще сон колише землю, як маля,
Нiмує небо i мовчить земля,
Зiрок не видно в тишi непрозорiй, –

I враз прокинешся. Думки бадьорi
Роєм налинуть хтозна-вiдкiля,
Запрагнуть працi руки, i здаля
Поллється шелест вiт на осокорi…

Шо сталося? Хто серце розбудив?
Чому так вiриш, що нежданих див
От-от надiйде хвиля урочиста?

То перший промiнь глянув у вiкно,
Свiтанку смуга зайнялась iскриста,
Як юностi живлющої вино…

16 листопада 1963

Чернеет в небе ночь
Огромным полотенцем,
И сон ласкает нас,
Как матушка младенца.

Весь мир в ночной тиши,
И звёзды не блистают,
Проснёшься и лежишь,
Блаженствуешь, мечтаешь.

Не быть, не быть беде,
Пинком и за ворота,
Ведь в доме море дел
И целый шторм работы.

Из тьмы, как из тюрьмы,
Пожар зари гигантский,
Что ж, всласть напьёмся мы
Рассветом, как шампанским.

Перевод еще одного стихотворения Максима Рыльского:

Сьогодні над Бульйонською моєю
Ключем летіли журавлі.
Сусідський хлопчик їх помітив перший
І крикнув так, що всі повибігали
З кімнат: мій син, мудрець чотирилітній,
І тітка із ганчіркою в руках
(Вікно вона по-весняному мила)
І жінка, що не встигла зав’язати
Одного черевика, й музикант,
Якого творчість безперечний вплив
На Моцарта і на Шопена має,
І я, свого покинувши Рабе,
І, снідання покинувши, Сергій,
І навіть Шарик-пес, протиприродно
Дурний, але „с возвышенной натурой”,
Як це та ж сама тітка запевняє,
І навіть горда надлюдина – Жорж,
У сьомій групі вождь непереможний.
Усі ми голови позадирали
(крім Шарика – той просто над кущем
Жоржин проблематичних зупинився
У філософськім роздумі собачім),
І в небо пальцем тикали, і слух
І зір напруживши...
Вони летіли
Тим кутом традиційним, що малюють
У хрестоматіях; вони співали
Тим голосом жагучим, що про нього
Написано грубезні стоси віршів,
І все було, як добрий тон велить:
І синє небо, і в повітрі запах
Гіркого листя, що перемагає
Усякі інші пахощі бульйонські.
І молоде, несміливе тепло
Несміливого сонця ранкового
І радість наша, трохи старомодна...
Уже не чути сурем журавлиних,
Уже й самих не видно журавлів
(Востаннє жінка, найбистріша оком,
Гукнула: „он... дивись на ту антену
Праворуч...”) – А ми все ще стоїмо,
Все дивимось в небо спорожніле...
Не знаю, що там думають мої
Сусіди й домочадці, – ну, а я
Міркую так: коли мені б схотілось
Подати образ нашої доби
У простій алегорії, – я взяв би
Отой сталевий журавлиний ключ,
Його напругу, силу непохитну,
Його жадобу обріїв, його
Непереможну волю, мудрий лад
У побудові, де до того все
Скероване, щоб легше розтинати
Грудьми повітря, де в вершині кута
Летить одважний, мудрий проводир,
І всі рівняють літ свій по ньому,
І знає всяк мету свою й дорогу.

1935

Я помню,как над нами пролетали
Изящным острым клином журавли,
Сосед мальчишка, заприметив стаю,
Внезапно крикнул: "В небе корабли!"

И сразу все на улицу, толкаясь,
И тётка с тряпкой, не домыв окно,
И в сандалетах, шлёпая, другая,
И я, и даже пёс-веретено.

В густую синь из-под руки глядели,
До слёз, до рези зренье напрягли,
Волшебным клином журавли летели,
Всё дальше-дальше от родной земли.

И клич тот сердце ранил и тревожил,
Поэтами воспетый и не раз,
В нём страсть и власть великая, кто может
Разъять да взвесить, на каких весах?

Был зов, как стон, печальный и гортанный,
Вожак у птиц, что атаман лихой,
И ты стоишь, глядишь, от счастья пьяный,
Заворожённый, робкий, сам не свой.

Примечание:перевод, сделанный мной, вольный, свободный, иногда отступающий от текста оригинала, правильнее сказать не перевод, а по мотивам стихотворения Максима Рыльского, которое впечатлило, взволновало и  вызвало желание сочинить именно такие строчки.