Незнайомка

В напівтемному барі "Шаффл", де дим нависав густим туманом, а звуки перепліталися з хрипким голосом, грав Джек. Його пальці, вкриті мозолями, ковзали по струнах гітари, витягуючи сумні, але повні життя мелодії. Він був блюзменом, одним з тих, хто носив свою душу на долоні, і дозволяв музиці говорити за нього.
Джек не пам'ятав, коли в його житті з'явився блюз. Можливо, це було в дитинстві, коли він слухав, як його дідусь грає на гармоніці, або коли він вперше почув хрипкий голос Мадді Уотерса. Але як би там не було, блюз став його життям, його диханням, його способом виразити все, що він відчував: біль, радість, надію, відчай. У його піснях були історії про розбиті серця, про безнадійні мрії, про життя на межі. Кожна нота була просякнута досвідом, кожне слово - душею.
Того вечора, коли Джек грав, до бару зайшла молода жінка. Вона була одягнена в просту сукню, її волосся було розпущене, і в її очах читалася самотність. Вона сіла за столик у кутку і замовила склянку віскі.
Джек помітив її, його погляд затримався на ній на мить і продовжив грати.
У перерві Джек підійшов до неї.
"Ви, мабуть, хочете почути щось більш веселе?" - запитав він з легкою усмішкою.
Вона усміхнулася, її усмішка була сумною. "Ні, я люблю блюз. Він... він такий чесний."
Джек кивнув. "Так, блюз не бреше. Він говорить правду про життя, навіть якщо вона гірка."
Вони розговорилися, і вона розповіла йому про своє життя, про свої втрати, про свій біль і про нездійснену любов. Він слухав її уважно, і його серце стискалося від співчуття.
Коли Джек знову почав грати, його музика стала ще більш глибокою, ще більш проникливою. Він грав для неї, передаючи її біль і самотність.
Того вечора, коли Джек грав, у барі "Шаффл" грала не тільки музика, але й надія. Надія на те, що навіть у найглибшій темряві можна знайти світло, навіть у найбільшому болю можна знайти втіху.