Праля

Вітер нещадно цілує мене у чоло,
Ляпаси дарить мені залицяльник погодний. –
Цей двоєженець, до мене який охолов,
Котрий струнких ліхтарів обвиває колони
Й зраджує в лютому місяці майже щодня
З мавками файними в хащі зимового лісу,
Де погуляє, а потім, як бите щеня,
Рветься до вікон моїх, невиправний гульвіса,
Любий підлесник... Я вкотре – ранкова жона,
Що з підвечірка іще дожидається ревно:
З рук його змерзлих обачно подзьобать зерна
Й скинути біль, як-то листя скидають дерева;
Начебто пралі, владнати його сорочки' –
Гріх зі слідами помади лапатого снігу,
Льод його скреслий аби не торкнувся дочки.
...Зрештою, злій завірюсі дістався б на втіху
Мій неприборканий жевжику, мій вітерець,
Бо твої крила розбито дощенту об скелі,
Бо без угаву до мавок летів навпростець
І залишав по собі крижанії пустелі:
Щоки обвітрені – вади лютневі гріха,
Губи пошерхлі – цілунки гіркої оскоми,
Безліч коханок... – твоя то найбільша пиха.
Й пралі зачухані руки – то докір вагомий,
Щоб женихання цього позбулась навесні
Та з юнаком березневим побралась у змові
Проти лещат, що вони аж ніяк не тісні,
Бо почуття оголошені суто зимові,
Хоч і найсправжні... Тож я по поверхні землі –
З вітром під руку, а той мені стука у скроні,
Начебто горлиця сиза, та люба мені,
Тож мій непослух одягнуто в лати посконні –
У гамівні сорочки'... і прикуто мене
До підвіконня, з якого чекаю зернята
Й вірю, що діва чи будь-що тебе поверне
Вдосвіта. Поки що місяць тримає завзято
Ніч у підвладнім становищі, як то – у нас:
Тане на серці моя надокучлива брила;
В тебе, мій шлюбний товаришу, мій ловелас –
В тебе від тої відлиги зростають вітрила.
...Та вже невдовзі молодший за тебе юнак
Звабить мене, закохаюсь. – Той скаже: "І я Вас..."
Не переймайся, за рік повернуся однак,
Я ж бо, Коханий, повітряних також ознак.
...Ти цілувати зайшовся: до ляпаса – ляпас.

31 січня 2025р.