в шкуре льва

билингва 2016/25


***
ні, він не помер. не виписався.
не спився.
просто поїхав у позаземну Канаду,
влаштувався лісником в Огарко.
це невгамовне дике бажання забутися, змінитися,
втекти і знову знайти себе.
одні м'язи і повільна лють. і хвойні ліси.
темно-зелені голчасті дракони стоять сторчма
зі зрощеними - перетинки повітря - трикутними крилами.
не пройти, не прорватися.
а по краю розв'язаної від бруду дороги бродять лосі -
чуйні істоти кольору волоського горіха.
губасті, окаті - гидливо, сердито дивляться на нього
і йдуть далі -
живі плями роршаха-лісу.
а за спиною - нижче, вздовж клинка розсіченої річки -
розмотується присосками втикана пнями вирубка -
його прожите життя.
все, що залишилося від четвертованих днів,
розпиляних поперек часу.
свіже біле горло стовбурів.

а ланцюгова пила, ручна піранья, співає: агов, підтягни мене,
напої з маслянки.
важка фізична праця
виганяє все боягузтво і накип невиробленого таланту
разом із потом.
він відчуває себе Львом Толстим,
тільки без написаної війни і миру.
вночі, зламаний безсонням, як сірник,
він виходить у місячне поле.

смолистий аромат. його можна зім'яти з повітря,
як пилок бджолиного воску.
і куртка кольору хакі вкрилася смолою -
звалені сосни шепочуть шовкопрядами гілок:
ти такий самий, як ми,
тобі нікуди більше рости.
тобі не сховатися за бородою.
всесвіт знайде тебе й тут і запитає -
чому не ріс?
стягне
за кожен бездарно прожитий день і годину.
роки-єдинороги, які ти застрелив
заради дорогоцінної кістки, примхи.
вона видавить тебе,
як гюрзу, з грози -
біла палиця-блискавка, що смикається,
точно канат у шкільному спортзалі - давай полізай.
і ти п'єш каву з термоса і слухаєш, як
чорний дрізд у гілках продирає горло, співає, різко йолозить
наканіфоленим смичком
по синьому пінопласту повітря.
як же тут добре. і щось -дитина-лінивець усередині -
впирається
маленькими ступнями в стелю,
як лист у пляшці - в горлечко.
але не видавити цю пробку, цю хвойну тишу.
далі нікуди рости - ти в морі застиглого бетону.
а корабель згнив.
невже це так?


***
нет, он не умер. не выписался.
не спился.
просто уехал в потустороннюю Канаду,
устроился лесником в Огарко.
это неуемное дикое желание забыться, измениться,
сбежать и снова найти себя.
одни мускулы и медленная ярость. и хвойные леса.
темно-зеленые иглистые драконы стоят стоймя
со сросшимися - перепонки воздуха - треугольными крыльями.
не пройти, не прорваться.
а по краю развязной от грязи дороги бродят лоси  -
чуткие существа цвета грецкого ореха.
губастые, глазастые -брезгливо, сердито смотрят на него
и идут дальше -
живые пятна роршаха-леса.
а за спиной - ниже, вдоль клинка рассеченной реки -
разматывается присосками утыканная пнями вырубка -
его прожитая жизнь.
все, что осталось от четвертованных дней,
распиленных поперек времени.
свежее белое горло стволов.

а цепная пила, ручная пиранья, поет: эй, подтяни меня,
напои из масленки.
тяжелый физический труд
выгоняет всю трусость и накипь невыработанного таланта
вместе с потом.
он чувствует себя Львом Толстым,
только без написанной войны и мира.
ночью, сломанный бессонницей, как спичка,
он выходит в лунное поле.

смолистый аромат. его можно вымять из воздуха,
как пыльцу пчелиного воска.
и куртка цвета хаки покрылась смолой -
сваленные сосны шепчут шелкопрядами ветвей:
ты такой же, как мы,
тебе некуда больше расти.
тебе не спрятаться за бородой.
вселенная найдет тебя и здесь и спросит -
почему не рос?
взыщет
за каждый бездарно прожитый день и час.
годы-единороги, которые ты застрелил
ради драгоценной кости, прихоти.
она выдавит тебя,
как гюрзу, из грозы -
дергающаяся белая палка-молния,
точно канат в школьном спортзале -давай полезай.
и ты пьешь кофе из термоса и слушаешь, как
черный дрозд в ветвях продирает горло, поет, резко елозит
наканифоленным смычком
по синему пенопласту воздуха.
как же здесь хорошо.  и нечто -ребенок-ленивец внутри -
упирается
маленькими ступнями в потолок,
как письмо в бутылке -в горлышко.
но не выдавить эту пробку, эту хвойную тишину.
дальше некуда расти -ты в море застывшего бетона.
а корабль сгнил.
неужели это так?