Мій розум, наче кучер непокірний,
Що коней так безжалісно жене:
То підозрілий він, то легковірний,
То кидається в пекло вогняне.
Кажу йому частенько: “Заспокойся!”, –
Та він не чує, зверхньо погляда,
Чи, може, вже просити чудотворця?
Розгублена сиджу, немов мала.
Вже стільки я пройшла доріг життєвих!
У роздумах шукала суть життя.
Раніш не відчувала нот сталевих,
А зараз тільки й чую свист бича.
О, розум мій! Погонич норовистий!
Прошу тебе, на волю відпусти!
Можливо, шлях зустріну променистий,
Щоб квіткою надії прорости?!.
Розум
© Copyright: Галина Чехута, 2025
Свидетельство о публикации №125012508401
Свидетельство о публикации №125012508401
Рецензии