Мерзнуть квити

На порозі Зими, у моєму садку, мерзнуть квіти…
Мерзнуть крихітки Осені – в цей Іносвітній Мороз…
Я дивлюся на них, і захворюю ніби - поемонімієй, - мій розум
І душа щось безсила з оцим замиранням зробити…

Мерзнуть квіти… Як можна з цим лишком поету змиритись?!
Як би міг в - Новосвіті СОняш-Поезій своїх - вас сховать!..
Як би міг милуванням палким пелюстОчки вам зацілувать!..
Як би міг я знобливо-настирливу Зиму – навік – відмінити!..

Ні, не снобством, не – знобством! – митця гордовитой душі,
А промінисто-щирим НебАйбужжя Теплозатмінням!..
Почуттям до Коханої, здатним зігріти: коли – хоч за милі,
А коли – крізь всесвІти!.. Якщо б їх сповить, як любовні вірші!..

Ці квітучії твори Творця… Як би міг вас уквітнить в якіїсь «зошИти»
Той Вселенськой Теплиці якоїсь моїх полум’яних Поезоказок!..
І моїх поле-м’ятних Мить-Мрій, шо захоплюють Ввіч-Горизонт!..
Гімалайскую міцність як би міг придать – неймовірним цим квіто-вершинам!..

І чого ж все ми хочемо перекроїти весь світ, мої браття-піїти,
Всесвіт весь – на свійсвІти  – хочемо перЕміркувать, перемріять і перездійснить!..
Коли – «палко» так! мерзнуть тендітно-малесенькі  «вОгнички» восени,
Ну а ми ж, бідолашні, нічого! не здатні з отим – бідолашшям – зробити!..

У моєму садку, на порозі Зими, мерзнуть, - тихо згасаючи! – квіти…
Ну а я – віковічню -палкУчу безпомічність цю – під плакучою вербой – в рядках…
Мерзнуть квіти… на зблідлих сторінках… в моїх – ніби! творчих руках…
Але творчо-безсилі ці руки і ці слабо-сильні рядки нині пишуть лиш «крах»,
І не владні нічого з крушінням цим - люто-палким! - сотворИти…

(Вірші створювалися в ніч з 8 на 9 грудня, у першій половині дня 9 грудня 2024 року, фінальна авторська редакція – 25 січня 2025 року) Текст міcтить оказіоналізми.