Память голодомора

Злочин, який не має строку давності

В листопаді в Україні відзначається день пам’яті жертв голодомору і політичних репресій. Страшно і сумно згадувати цей чорний період в історії українського народу.
У той же час і досі точаться суперечки стосовно того, чи був голод 1932–1933 років створений штучно сталінським тоталітарним режимом? I це тоді, коли відкрилися жахливі факти того злочину, який не має строку давності.
Нижче публікуємо спогад очевидиці тих подій з розповіді Наталії Номировської.
– Моя мама, Віра Прокопівна Номировська, 1908 року народження, жила в селищі Старий Мерчик (на той час Богодухівського району, Харківської області). Про голод 1932–1933 років вона тривалий час не розповідала взагалі. І лише тоді, коли про нього заговорили на повен голос, почала згадувати, але з якимось незрозумілим нам спочатку острахом. Ось що вона розповіла:
– Врожай 1932 року був непоганий: вродили і зернові, і городина. Вистачило б на життя й на новий урожай. Але так звана «заготівельна кампанія» вимела із селянських засік не тільки продовольче, але й посівне зерно.
Молоді люди з червоними пов’язками на рукавах безжалісно забирали у селян все, що було їстівним. Причому, до кожного двору навідувалися по кілька разів. Те, чого не знайшли раніше (люди вже почали ховати), забирали наступного разу. Відсліжували навіть по димку, який ішов з димаря, мовляв, там можуть готувати страву. Я знала цих активістів, бо вони були місцеві й казали, що виконують директиву партії.
Ми з батьком закопали трохи дрібної картоплі на городі (іншої вже не було – забрали). Так активісти шукали й там, гострими металевими палицями протикали землю, шукаючи ями. На щастя картоплю не знайшли, але забрали до останнього все, що іще залишалося їстівного, – навіть капусту, огірки, помідори.
Пам’ятаю, я у припічку заховала квасолю. Молода дівчина з червоною пов’язкою, (звали її Улитою, я раніше співала з нею у церковному хорі), знайшла ті боби й почала зсипати до мішка. Я впала перед нею на коліна, ридаючи, благала залишити квасолю, бо дитину вже годувати нічим. Кричав і малий Вітя (йому тоді було 3 роки), а потім підбіг до Улити і вкусив її за руку. Від несподіванки вона випустила форму з бобами, й вони висипалися у дитяче ліжко, що стояло поруч, але дівчина почала їх збирати. Ми з Віктором продовжували плакати. Тоді, змилостивившись, активістка сказала: – «Тримай фартух» – і кинула пару жменьок тієї квасолі. Отаке страхіття тоді діялося.
Як ми вижили? Ходили до лісу по жолуді, розгрібали сніг, щоб викопати мерзле капустяне кореневище. 3 нього варили щось схоже на суп, у котрий, ніби дорогоцінне золото, додавали по кілька нечищених картопельок.
Чекали весни, появи першої травички, кропиви, листя на деревах. Такі голодні були, що не давали їм підрости – з’їдали. Від голодної смерті сім’ю врятувала й пайка хліба (300 г.на  трьох), яку батько щодня отримував на Мерчанській меблевій фабриці, де він тоді працював.
Багато односельців повмирало, гинули цілими сім’ями. Був і жахливий випадок людоїдства. На сусідній вулиці мати зварила вже помираючу дитину, щоб інших нагодувати, але сама потім збожеволіла й повісилася.
Сумна доля й тієї активістки Улити. Люди не змогли простити їй страшну «хлібозаготівлю», щоразу нагадували її наслідки. Вона вимушена була сторонитися односельців. Жила відлюдкувато, так і не вийшла заміж. Ніхто не знав, коли і як вона померла, які думки прийшли до неї в останню мить. Знайшли вже тоді, коли з хати почало смердіти.

«Вісті», газета Орджонікідзевського району
№ 9 (67), 21 жовтня 2008 року