Поїздка добігає до кінця,
білизну провідниця забирає,
а ти прилипнув до одвірка краю,
як до отари злякана вівця…
Але намарно скиглити, тремтіть
чи лити сльози на суху дорогу,
коли дістався книги епілогу –
оберігай ретельно кожну мить!
Не метушись і долю не кори,
озону удихни на повні груди,
нехай собі і далі їдуть люди,
а ти свої валізи забери…
Усім подякуй, вийди на перон
і залиши оті скарби на лаві,
а сам іди у злигоднях чи славі,
хоча іще й не рушив твій вагон…
Куди іти? Дорога всім одна –
за небокрай. Туди, де вічна тиша.
Де душі предків вітер ще колише
і не потрібно хліба ні вина.
Не поспішай, хай піде паротяг,
іди поволі подумки стезею,
аби скарби віддати до музею,
бо то усе і є твоє… життя.
24.01.2025, СВ-ФН
Музей життя
© Copyright: Олександр Мачула, 2025
Свидетельство о публикации №125012407676
Свидетельство о публикации №125012407676
Рецензии
