тварь изреченная

билингва 2016/25



***
мої слова.
матрьошки Пандори.
коти в мішку.

мої слова,
сказані сім років тому. сімнадцять років тому.
двадцять сім.
сказані заплаканій жінці на мосту.
другу, який потрапив в автомобільну аварію.
племіннику в день шкільного випускного.
на кого ви перетворилися,
мої слова?
проросли в чужих життях, як квіти чи бур'яни?
що ви залишили після себе -
Рембрандта чи руїни?

я кидав слова як жінок, як дротики, як зерна.
просто так.
жбурляв молотки
у натовп скляних цаплелюдей.

але
тварюка, вимовлена одного разу
не залежить від мене. росте не по днях,
живе своїм життям.
тліє як торф, стукає як верф.
звір у двері.
палає невидимий вогонь у доменній печі.
паралельно моїй долі
пливе дельфін.
обганяє мене і заглядає в обличчя
своєму творцеві. посміхається.
закриваю очі
і відчуваю інше життя - життя справжніх слів,
на яке ми накладені
точно калька,
живе слизисте срібло оселедця
на полиці супермаркету.
і не страшно розчинятися, бо я зараз скрізь -
у минулому, майбутньому, сьогоденні
у Києві, Торонто і навіть на Марсі.
тому, що завжди знаходив час,
щоб записувати слова:
у зошитах. на простирадлах. шпалерах. паспортах
коханок. на скинутих шкірах.
на планшетах і старих ноутбуках.
сто разів закладених
у ломбард.

ось чому я поет.

тварь изреченная

мои слова.
матрешки Пандоры.
коты в мешке.

мои слова,
сказанные семь лет назад. семнадцать лет назад.
двадцать семь.
сказанные заплаканной женщине на мосту.
другу, попавшему в автомобильную аварию.
племяннику в день школьного выпускного.
в кого вы превратились,
мои слова?
проросли в чужих жизнях, как цветы или сорняки?
что вы оставили после себя -
Рембрандта или руины?

я бросал слова как женщин, как дротики, как зерна.
просто так.
швырял молотки
в толпу стеклянных цаплелюдей.

но
тварь, изреченная однажды
не зависит от  меня. растет не по дням,
живет своей жизнью.
тлеет как торф, стучит как верфь.
зверь в дверь.
пылает невидимый огонь в доменной печи.
параллельно моей судьбе
плывет дельфин.
обгоняет меня и заглядывает в лицо
своему создателю. улыбается.
закрываю глаза
и ощущаю иную жизнь - жизнь настоящих слов,
на которую мы наложены
точно калька,
живое слизистое серебро сельди
на полки супермаркета.
и не страшно растворяться, ибо я сейчас везде -
в прошлом, будущем, настоящем
в Киеве, Торонто и даже на Марсе.
потому, что всегда находил время,
чтобы записывать слова:
в тетрадях. на простынях. обоях. паспортах
любовниц. на сброшенных кожах.
на планшетах и старых ноутбуках.
сто раз заложенных
в ломбард.

вот почему я поэт.