Вибух

Жінка сиділа на підлозі.
Коло неї було кілька вузликів та валіза.
Не моргаючи, вона дивилася кудись у бік кухонного балкону. На скло падали краплі дощу. За вікном пливли сірі хмари. «Ось би зробити крок туди, в сіру невідомість і разом завершити всі думки, пригнічені почуття і сам хід життя», - подумала вона.
Як давно вона хотіла забрати речі  сина з його квартири, але не наважувалася. Не могла зустрітися з цим станом розпачу та самотності. Із сином не бачилися вже три роки й ніхто не знав, чи побачяться взагалі.  Квартиру, яку купили синові на 18-річчя, потрібно продавати, а речі забрати.
Жінка подивилася на два мотоциклетні шоломи, що лежали на вузлах. Згадала, як син радів новенькому мотоциклу і з якою гордістю віз її на роботу. Тоді вона обіймала його за плечі, й, заплющивши очі, стримувала крик і внутрішньо молилася, вірячи, що доїдуть неушкодженими. Спогади налинули лавиною. По обличчю потекли сльози…
Війна... Вона відібрала найдорожче, залишивши тільки тупий біль, який бетонувався кудись у далекі ділянки пам'яті, витісняючись безліччю важливих справ. Вона навчилася забивати свій день настільки, щоби на роздуми не залишалося часу. Щоб хотілося лише одного: поїсти та виспатися. Так минули ці три роки й довелося зустрітися з собою ось тут, у порожній квартирі сина. Вона так боялася цього побачення із собою. Втекти від болю туди, за вікно?
Важкі думки зупинили вибухи. До них вона звикла і навіть не спускалася в укриття. Вийшла на балкон. Двадцять п'ятий поверх. Звідси було добре видно правий берег Дніпра. Десь там, через річку, смерть забрала життя ще кількох людей. "Смерть ще треба заслужити", подумала жінка та відчинила вікно. В обличчя з силою хлюпнув вітер холодні краплі. Вона здригнулася, наче прокинулася й зачинила вікно. "Потрібно жити далі", подумала і почала виносити в передпокій зібрані речі.
У машині тихо грала музика. Двірники розмазували краплі по лобовому склу. Жінка сумно посміхалася.
Отак, перед важливим вибором ти залишаєшся на самоті. Тепер саме ти повинна подбати про себе, про свої почуття та емоції, розум і здоров`я. Про власні захаращені шафи й скелети в них. Саме тобі це потрібно розібрати і викинути те, що нагадує про минуле. Справжнє життя починається тоді, коли людина погоджується з тим, щоб прийняти бій. Бій з собою, за себе. Витримати, вистояти, зустрітися з реальністю і навести лад. Не зануритися у   фантазії, які  знеболюють. Не пригнічувати спогади спиртним. А пам`ятати, що біль-це стражник, який волає про небезпеку. Все вгамується, якщо лікувати та біль вщухає при зціленні. Залишаючись чутливим до болю ти йдеш шляхом метелика у перетворенні на інший спосіб життя, але вже з крилами. І ось саме так, на самоті, чутлива і вразлива ТИ приймаєш відповідальність пройти трансформацію, не маючи жодних гарантій на успіх. Прийняти особисті, і, можливо, зовсім не популярні рішення. Зважитися рухатися у своєму напряму розуміючи, що немає іншого вибору.