Михайло Петрович Старицький Н ч яка, Господи! М ся

1870 р.


Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупі ми тут під калиною –
І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею
Стелеться полем туман;

Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;

Небо незміряне всипано зорями –
Що то за Божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.

Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько:
Тепло – ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;

Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала –
Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання – за гріх?



Ночь посмотри какая — лунная
Ночь посмотри какая звёздная
Протянув руку звёзды собирай
Выйди прекрасная в поле ко мне
Сядем с тобою под калиной
Посмотри волна серебряная
Посмотри моя милая
Над полем стелился туманная
.
Роща будто лучом освещённая
Догадайся ли спит
Вот осина высокая
Листьями дрожит
Не от ветра ли облака прогнит
Не пугайся лебедем
Прижму любимая сердцем
Внезапно жар охватит
.
Некто не нас не услышит
Не пугайся так произойдет
Голос тихий твои
Ночь всех уложила спать
В поле окутанно тишиной
Иль судьбою недозволенно
Иль клятвой исполненной
Любить хоть есть грешно
Иль клятвой исполненной
Любить хоть есть грешно