Лава

Намет, де сміються дорожче за дім,  де плачуть.
Так, лава у моря притулком нам стала влітку.
Ловили кефаль на живця та на голу вдачу,
Раділи  дельфінам та хвилям, як малі діти.
Та лава була пілігримам святим ашрамом.
Та мала властивість удень дарувати крила,
Вночі лікувати розбиті серця та шрами,
Лише підійми ти над нею свої вітрила.
На березі моря та лавиця нас чекала.
Під сонцем біліли та сохли соснові мощі.
Була хвилерізом, і гаванню, і  причалом,
Де море солоне безжально лишало розчерк.
Та лавка була, немов зовсім забутий острів.
До неї  в'язали свій тент у лиху негоду.
Ловили вітри на її дерев'яний остов,
Ховались у тіні, сушили улов та одяг.
Нам лава співала, що в неї було коріння.
Про те, що нічого під небом, на жаль, не вічне.
І ладаном пахла у спеку, немов прозріння,
Коли ми на ній малювали серця епічні.
Скрипіла від шторму, як мантра священним звуком
Нас уберігаючи сивим, живим каркасом.
Нам стала, як пам'ятка, захист, стіна, наука,
І чимось міфічним, що вже не належить часу --
Свободою, вибором, брамою в інший вимір
Де нашу Любов пам'ятають вітри та небо.   
Ми й досі до лави прив'язані, як вітрила,
І крила не склали, та все летимо до себе.
Лена Жажкова 16.01.2025.
Переклад.