iстота з тисячi очей

билингва 2016/25


***
за моєю ніжністю ховається звір.
кохана, ти чуєш майбутнє - рев лісової пожежі?
це завойовник спалює каравели в порту
перед нашим невідплиттям.
нам назустріч несуться гарячі хмари -
двоголові білки дежавю,
нам нікуди поспішати. дивись же, як красиво
опадають місячною піною наші мрії
на маслянисті води гавані,
і Титанік
ще такий молодий - такса, закована у броню,
з чотирма сосками на спині, презирливо нюхає хвилі,
не відчуває біди, великої й білої.

але чи є інтуїція у речей?
передчуття борщу, який завтра скисне, чи я доїм?
якби не вроджений оптимізм
(кидаємо монетки в море, саджаємо столітні груші),
нас спалювало б заживо усвідомлення реальності,
як сірником - тополиний пух.
не можна на світ, як на сонце, дивитися прямо,
поглядом, не затуманеним пилом, мріями,
це - буфер незнання,
і щоразу нас відкидає назад, ламає,
як манекенів в автомобільному краш-тесті.
проносяться борзі юності, сновиди з айфонами,
а десь у Каліфорнії насос, схожий
на молоток, що молиться, присмоктався до нафтової вени,
як майбутнє до минулого.
хтось заготовляє нас про запас,
як дрова або нафтовий сік.
ти чуєш? там, у майбутньому, без нас
сміються і сумують наші діти, їдять груші;
тепер світ - застуджений гігант -
спирається на їхні плечі,
творець ще слабкий,
ще не може без нас.

обіцяю, я буду кохати тебе
до шипучого танення спогадів і далі.
одного разу розгребу клешнями попіл: уже не людина -
істота з тисячі очей, знайду
ці милі кістки, сережку, каблучку.
гостя з майбутнього, почуй же мене
крізь безмовне турбінне гудіння слів,
крізь червоний свербіж кровоносних систем,
знайди мене в майбутньому... того, хто вцілів.
посланця, короля зморшок.
постарілого голуба з гербарієм у розсохлому дзьобі.
о, як же довго літав я над водною гладдю,
над гаями і хмарочосами,
накритими ласкавими сонячними цунамі,
але я не знайшов тебе і ковчег - тільки Слово.
тільки символ, відбиток черевика
у скам'янілому попелі часу.

***
за моей нежностью прячется зверь.
любимая, ты слышишь будущее - рев лесного пожара?
это завоеватель сжигает каравеллы в порту
перед нашим неотплытием.
нам навстречу несутся горячие облака -
двухголовые белки дежавю,
нам некуда спешить. смотри же, как красиво
опадают лунной пеной наши мечты
на маслянистые воды гавани,
и Титаник
еще такой молодой - такса, закованная в броню,
с четырьмя сосками на спине, презрительно нюхает волны,
не чувствует беды, большой и белой.

но есть ли интуиция у вещей?
предчувствие борща, который завтра скиснет, или я доем?
если бы не врожденный оптимизм
(бросаем монетки в море, сажаем столетние груши),
нас сжигало бы заживо осознание реальности,
как спичкой - тополиный пух.
нельзя на мир, как на солнце, смотреть прямо,
взглядом, не затуманенным пылью, мечтами,
это - буфер незнания,
и каждый раз нас отбрасывает назад, ломает,
как манекенов в автомобильном краш-тесте.
проносятся борзые юности, лунатики с айфонами,
а где-то в Калифорнии насос, похожий
на молящийся молоток, присосался к нефтяной вене,
как будущее к прошлому.
кто-то заготавливает нас впрок,
как дрова или нефтяной сок.
ты слышишь? там, в будущем, без нас
смеются и грустят наши дети, едят груши;
теперь мир  - простуженный гигант -
опирается на их плечи,
творец еще слаб,
еще не может без нас.

обещаю, я буду любить тебя
до шипучего истаивания воспоминаний и дальше.
однажды разгребу клешнями пепел: уже не человек -
существо из тысячи глаз, найду
эти милые кости, сережку, кольцо.
гостья из будущего, услышь же меня
сквозь немолчное турбинное гудение слов,
сквозь красный зуд кровеносных систем,
найди меня в будущем… того, кто уцелел.
посланника, короля морщин.
постаревшего голубя с гербарием в рассохшемся клюве.
о, как же долго летал я над водной гладью,
на рощами и небоскребами,
накрытыми ласковыми солнечными цунами,
но я не нашел тебя и ковчег - только Слово.
только символ, отпечаток ботинка
в окаменевшем пепле времени.