скафандр i метелик

билингва 2016/25


***
коли помреш, подзвони.
якщо буде березень і голодні синиці.
якщо буде зв'язок - одразу набери мене,
щоб здригнувся під стелею
шорсткою шаровою блискавкою,
неголеною щокою.
коли помреш - розслабся, як я вчив.
парашутисткою падай вгору - до ягнят, у хмари.
не бійся: у перекинутих жовтих вовчих очах
минуле - шовковий купол - дивись, не дай відібрати
пам'ять
маразматикам і бомжам
раю
на сувеніри та білизну.
і не озирайся.
відпусти цей світ, куля -
моторошний, повільний антикошмар.
повітряного змія,
який тебе вкусив.

я
законсервую наші образи,
милі неподобства, як персики,
у колбах/фоторанах/ембріонах душі.
іскристий, бенгальський голос.
жорсткий сміх. тату лисиці
на ключиці.
блискітки безсмертя в словах.
там,
у лобових частках неба, де ти не помреш.
коли ти помреш,
розшнуруй корсет ребер,
розпусти хребет,
стань бузковою квіткою надплоті,
гнучкою і хльосткою.
видихни нас.
наостанок - пірни в мою пам'ять.
з вишки-вішалки, де залишилося твоє пальто, -
кашемірова вовчиця
танцює танго з моїм пуховиком.
окріп нейронів.
ти не бійся обпектися, коли підеш.

натякни. вщипни мене за сосок
свідомості,
щоб зміг перебудувати координати,
перетягнути
зенітки, світанки, роялі.
щоб сонні привиди вранці
ковтали солону вівсянку
першого снігопаду - крізь тебе,
крізь
прозорий
шлунок
вікна.

коли помреш, не переживай про кредити -
я оплачу,
не хвилюйся про кота Каспера - візьму собі,
обіцяю годувати і любити.
обіцяю: і його переживу.
бо вічність у мені - як горб.
гранітне прокляття скель і гір.
це - мистецтво невмирати,
бо я напівбог.
і носитиму в серці.
пам'ятати, що ти жива.
мерехтить бузкова Ніагара
вечірнього неземного смутку,
Хіросіма сенсу і безглуздя.
як же шкода містечка наших днів,
щасливих япошок хвилин...

коли ти підеш, я здригнуся, немов ноутбук.
і подивлюся у вікно на те,
як обсипаються хмарочоси -
відблисками, пікселями, пістрявим квадропеплом
комп'ютерної програми...
руйнуючи машинний код.

***
когда умрешь, позвони.
если будет март и голодные синицы.
если будет связь – сразу набери меня,
чтобы вздрогнул под потолком
шершавой шаровой молнией,
небритой щекой.
когда умрешь – расслабься, как я учил.
парашютисткой падай вверх – к ягнятам, в облака.
не бойся: в опрокинутых желтых волчьих глазах
прошлое – шелковый купол – смотри, не дай отобрать
память
маразматикам и бомжам
рая
на сувениры и белье.
и не оглядывайся.
отпусти этот мир, шар –
жуткий, медленный антикошмар.
воздушного змея,
который тебя укусил.

я
законсервирую наши образы,
милые безобразия, как персики,
в колбах/фоторанах/эмбрионах души.
искрящийся, бенгальский голос.
жесткий смех. тату лисицы
на ключице.
блестки бессмертия в словах.
там,
в лобных долях неба, где ты не умрешь.
когда ты умрешь,
расшнуруй корсет ребер,
распусти позвоночник,
стань сиреневым цветком сверхплоти,
гибкой и хлесткой.
выдохни нас.
напоследок – нырни в мою память.
с вышки-вешалки, где осталось твое пальто, –
кашемировая волчица
танцует танго с моим пуховиком.
кипяток нейронов.
ты не бойся обжечься, когда уйдешь.

намекни. ущипни меня за сосок
сознания,
чтобы смог перестроить координаты,
перетащить
зенитки, рассветы, рояли.
чтобы сонные привидения по утрам
глотали соленую овсянку
первого снегопада – сквозь тебя,
сквозь
прозрачный
желудок
окна.

когда умрешь, не переживай о кредитах –
я оплачу,
не волнуйся о коте Каспере – возьму себе,
обещаю кормить и любить.
обещаю: и его переживу.
ибо вечность во мне – как горб.
гранитное проклятие скал и гор.
это – искусство неумирать,
ибо я полубог.
и буду носить в сердце.
помнить, что ты жива.
мерцает сиреневая Ниагара
вечерней неземной грусти,
Хиросима смысла и бессмыслия.
как же жаль городки наших дней,
счастливых япошек минут...

когда ты уйдешь, я вздрогну, словно ноутбук.
и посмотрю в окно на то,
как осыпаются небоскребы  –
бликами, пикселями, пестрым квадропеплом
компьютерной программы...
разрушая машинный код.