Кто и где сорвал блицкриг или Фермопилы Украины

Надто вже актуально читається "Кримська війна" Євгена Тарле, яку нещодавно закінчив. (Пише в своєму коментарі на сторінці фейсбук політолог Андрій Нікулін).  Вирішив об'єднати цитати, і які раніше публікував, і які вважав занадто громіздкими. Розуміння про хід самої війни все це не дасть, але відчуття минулої епохи і її схожість з нинішньою можливо комусь знадобиться.
А на мою думку «надто вже актуально читається» інша книга під назвою « Хто і де зірвав бліцкриг» Федора Моргуна, яку я по правді скажу ще не дочитав до кінця, але вже спішу поділитися  із читачами хоча б її початком, так як вона надіюсь комусь також сподобається і знабиться як знахідка.
///
~ 2 ~ РАПТОВИЙ НАПАД ЧИ ДОМОВЛЕНІ ПІДДАВКИ?
Гітлерівським планом «Барбаросса» передбачалося ведення блискавичної й переможної війни проти Радянського Союзу, швидкий і повний розгром Червоної Армії в прикордонних боях. Німецькому командуванню ставилося головне завдання: розгромивши основні сили Червоної Армії, швидко просунутися на схід і захопити Москву в серпні або не пізніше вересня. Гітлер створив три могутні військові угруповання: «Північ», «Центр» і «Південь».
Головнокомандуючому групою армій «Північ» генерал-фельдмаршалу фон Леєбу наказувалося в липні вийти на підступи до Ленінграда; головнокомандуючому «Центром» генерал-фельдмаршалу фон Боку — в середині липня оволодіти Смоленськом, а головнокомандуючому угрупованням «Південь» фон Рундштедту — до того часу захопити Київ.
При досягненні цих дуже важливих цілей війни фон Ле-єб зобов'язаний був негайно штурмувати Ленінград і швидко оволодіти містом, щоб відкрити своїм і фінським військам шлях на Москву з північного заходу й півночі; фон Бок повинен був дати команду танковій армаді генерал-полковника Гудеріана разом із сотнями тисяч озброєних до зубів і запалених легкими перемогами перших тижнів боїв піхотинців, посаджених на автомобілі, форсованим маршем ринутися на Москву, до якої від Смоленська, наголошую, 340 кілометрів гарної автомобільної дороги.
Фон Рундштедт, у разі оволодіння Києвом, у липні отримував чудову перспективу швидких походів і оволодіння Харківським промисловим районом, Придніпров'ям, Донбасом. А там рівнинними степами рукою подати до Ростова, Кавказу, азербайджанської нафти. Саме заради цих стратегічних цілей добре спланованого бліцкригу натужно ревіли мотори бомбовозів люфтваффе, розкидаючи свій смертельний вантаж над фронтом, містами й селами Радянського Союзу, саме заради цієї мети того літнього часу, майже не змовкаючи, стріляли гармати й строчили кулемети танкових армій Гудеріана, Гепнера, Клейста, Готта та багатьох інших німецьких командирів, сіючи смерть у шеренгах наших воїнів і наводячи жах на мільйони й мільйони мирних біженців, котрі прагнули втекти від фашистів на схід.
Та, на наше щастя, план «Барбаросса» зірвався, точніше, його зірвали воїни армій Кирпоноса, населення України і жителі Києва.
Групи німецьких армій «Північ» і «Центр» свої завдання до середини липня виконали: впритул підійшли до Ленінграда й узяли Смоленськ. Тільки за перші два дні боїв, до 24 червня, авіація противника знищила на наших аеродромах понад дві тисячі військових літаків, тисячі танків і гармат; фашисти розгромили багато дивізій і корпусів, узяли в полон сотні тисяч наших солдатів. Неймовірно, але факт, — оволоділи непошкодженими мостами й переправами на ріках прибалтійських республік і Білорусії. Танкова група Готта стрімким маршем вийшла до річки Німан і захопила найважливіші переправи. Танки Гепнера також з ходу оволоділи мостами через водні перешкоди. Коли Гудеріану доповіли, що його танкісти, які рвуться до Мінська, оволоділи мостами через Буг, він одразу навіть не повірив цьому.
Німецькі танки за перший день наступу легко проходили 60—70 і більше кілометрів. Вони мчали повз сотні і тисячі наших зачохлених танків і літаків, бронею і гусеницями трощили наші артилерійські дивізії і полки, які не мали снарядів і не були готові до відсічі, мимо покинутих напризволяще піхотних дивізій.
Танкові дивізії і корпуси Гудеріана і Гепнера успішно громили наші захоплені зненацька війська, а ввечері відпочивали, рахуючи неймовірні трофеї у вигляді тисяч танків і літаків, десятків тисяч гармат, сотень тисяч солдатів, гір боєприпасів і десятків тисяч тонн пального.
Гудеріан наступав з групою армій «Центр» і рухався на Мінськ, Смоленськ і головну ціль — Москву.
А ось як відбувалися бої в перші дні війни в групі армій «Північ», які рвалися до Ленінграда, описує фельдмаршал Манштейн, котрий тоді командував танковим корпусом:
«У перший день корпус просунувся на 80 кілометрів углиб і оволодів мостом через ріку Дубісі. Другого дня війни, вклинившись на 170 кілометрів углиб ворожої території, корпус залишив далеко позаду себе не тільки своїх сусідів, а й ворожі частини, розташовані в прикордонній області.
За 4 дні і 5 годин, ми подолали опір противника, зробивши 300 кілометрів (по прямій) у безперервному рейді» (Э. Манштейн. Утерянные победы. — СПб.: Изд-во «Москва», 1999).
Таким чином, танкісти Манштейна протягом перших чотирьох днів війни, громлячи частини Червоної Армії, щоденно проходили понад 80 кілометрів. Цей успіх німецьким арміям забезпечив Сталін, створивши ідеальні умови Гітлеру для «раптового» нападу.
~ 3 ~
• Незабаром Гудеріан, Манштейн, Готт, Рітгофен і багато інших німецьких командирів одержать найвищу нагороду — дубові листки до рицарського Хреста. І майже в той самий час хоробрий і досвідчений воєначальник, командуючий Білоруським фронтом генерал армії Павлов і його найближчі помічники отримають найвищу міру покарання — розстріл. Це так підло Сталін перекладав свою вину на інших.
• До 22 червня Сталін категорично забороняв командувачам військових округів збивати літаючі над нашою територією німецькі літаки-розвідувачі, військам — займати оборону. Він усіх переконував, що Гітлер не нападе. За цю підлість вождя наша армія заплатила страшну ціну в перший же день війни, а потім ця сама біда спіткала і весь народ.
• Всупереч хвастовитій сталінській демагогії, яка запевняла, що Червона Армія легко і блискавично розіб'є агресора в перші ж дні затіяної буржуями війни і скрізь буде зустрінута з розкритими обіймами, цього теж аж ніяк не сталося. Навпаки, німецька армія глибоко вклинилася в нашу територію, повсюдно — в Прибалтиці і Білорусії.
• У наступні дні й тижні групи армій «Центр» і «Північ», які рвалися до Смоленська, Москви і Ленінграда, темпи наступу ще більш прискорили, знищуючи тисячі наших літаків, танків, десятки тисяч гармат, убиваючи і захоплюючи в полон мільйони наших воїнів, підставлених під цей розгром Сталіним.
• ...Другого дня війни німці опинилися в Вільнюсі, Каунасі, а 28 червня — через шість днів від початку наступу — оволоділи столицею Білорусії Мінськом. Більшість наших бомбардувальників і винищувачів у Прибалтиці й Білорусії, не здійснивши жодного бойового вильоту, були знищені на аеродромах.
• У перший же день війни тільки в порту Лієпаї німці захопили три чверті запасів пального Балтійського флоту. Загальні втрати наших боєзапасів становили біля 25 тисяч вагонів. Без них і трофейного пального Гітлер не зміг би наступати.
• В перші тижні і місяці війни Гітлер знищив не тільки кадрові дивізії Червоної Армії й авіації, не лише захопив стратегічні запаси, але й території, де знаходилися найновіші заводи Наркомату боєприпасів. Німецькі війська захопили 303 радянських порохових, патронних, снарядних заводи, які мали річну продуктивність — 101 мільйон снарядних корпусів, 32 мільйони корпусів артилерійських мін, 24 мільйони корпусів авіабомб, 61 мільйон снарядних гільз, ЗО мільйонів ручних гранат, 93600 тонн пороху, 3600 тонн тротилу. Це становило 85 відсотків усіх потужностей Наркомату боєприпасів (Н. А. Вознесенский. Воєнная экономика СССР в период Отечественной войны. — М., 1947, с. 42). На додачу до всього, на снарядних заводах були зосереджені мобілізаційні запаси найціннішої сировини: свинцю, латуні, легованої сталі. Все це дісталося Німеччині й було використано проти Червоної Армії.
• Чому незабаром після публікації цих даних Сталін знищив Вознесенського? Вождь зовсім не бажав, щоб ці приголомшливі цифри стали набутком громадськості. Маршал Якубовський розповідав мені, що Вознесенського знищили тому, що цей чесний і розумний керівник, усвідомивши згубність політики Сталіна, пробував об'єктивно розібратися в причинах наших страшних утрат.
• Наші командуючі військовими округами й фронтами в Ленінграді, Прибалтиці, Білорусії, в Україні були досвідченими й відповідальними воєначальниками. Усі вони та їхні штаби задовго до нападу німців ставили питання перед Верховним Головнокомандуванням про приведення військ у бойову готовність. Але Сталін звинувачував їх у провока-торстві й недисциплінованості, віддавав категоричні накази не проводити ніяких підготовчих заходів.
• Унаслідок злочинної політики Сталіна наші танки й літаки залишилися не заправленими пальним, без боєприпасів, які зберігалися на базах і не доставлялися екіпажам. Багато командирів були в тривалих відпустках, а льотчики, танкісти й піхотинці на недільний день 22 червня одержали звільнення.
• В. Кардашев у своїй книзі «Рокосовський» повідомляє, що «в суботу 21 червня командир 9-го механізованого корпусу проводив розбір командно-штабного нічного корпусного навчання. В неділю, здавалося, можна було б і відпочити. Рокосовський запропонував командирам дивізій зранку відправитись на риболовлю. З цим і розійшлись».
• Безвідповідальна позиція Сталіна зв'язала по руках наш Генштаб у Москві й командирів у прифронтових військах.
• У цьому була головна причина великих успіхів наступаючих німецьких військ. їхні танки, машини й літаки заправлялись нашим пальним, яке дісталося гітлерівцям після оволодіння нашими базами постачання в перші ж години й дні війни. Гальдер у своєму щоденнику повідомляє, що тридцять відсотків потреби в пальному німці одержали за рахунок трофейного, захопленого в прикордонних районах Білорусії і Прибалтики. Уже через кілька днів командуючий авіацією Білоруського фронту, переконавшись, що його авіація не була піднята в повітря для відсічі ворожим літакам, а практично розгромлена на аеродромах, застрелився.
• ~ 4 ~
•
• До 10 липня тільки в Білорусії на Західному фронті німці знищили і взяли в полон 340 тисяч бійців і командирів Червоної Армії, знищили й захопили понад 8 тисяч гармат і більш ніж 4 тисячі наших танків (ж. «Наука и жизнь», 1995, №1,с. 15).
• Щоб усвідомити кількість цих утрат, читач повинен знати, що в усій гітлерівській армії, котра здійснила зухвалий напад, було лише 3200 танків, а наша армія мала тільки в західних військових округах понад 20 тисяч танків. Відомий російський письменник-публіцист і історик Карем Раш у газеті «Завтра» (№ 431) у статті «На російському напрямі» доводить, що «перед війною в СРСР було більше танків, ніж у всіх країн земної кулі разом узятих — біля ЗО тисяч одиниць. Більшу частину з них (24 тисячі) німці захопили, а решту підбили». При цьому наші танки і гармати багато в чому переважали німецькі. До початку війни в Червоній Армії було 2 тисячі танків Т-34 і КВ, а у вермахту не було жодного танка такого класу.
• Гальдер у своїх спогадах жалкує, що «організувати збір трофейного майна дуже важко через величезну протяжність полів битв і абсолютну недостатність для цього сил і засобів...». Станом на 9 жовтня 1941 року німецькі війська, розташовані в глибоких тилових районах Європи, взяли на озброєння 1110 трофейних танків (С. Ф. Гальдер. Военный дневник. — М.: Воениздат, 1971, т. 3, с. 26).
• БОЇ НА УКРАЇНІ БІСЯТЬ ГІТЛЕРА
• Німецькі групи військ «Центр» і «Північ» план «Барбаросса» виконували успішно. Але зовсім не так розвивалися бойові дії могутнього німецького угруповання «Південь». Командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник Кирпонос, маючи заборону Сталіна приводити війська в бойову готовність напередодні війни, на свій страх і ризик дав команду терміново готуватися до опору в разі нападу противника. У результаті, з першої години агресії німецько-фашист-ські війська одержали відсіч на багатьох ділянках фронту.
• Я знав учасників боїв за Перемишль, яким німці спочатку оволоділи, а 23 червня були розгромлені нашими контратакуючими військами під командуванням генерала Власова, які відбили це старовинне місто у ворога. По всьому фронту зав'язувалися тяжкі бої, наші відчайдушно захищалися, завдаючи противнику втрат і стримуючи натиск танкових колон Клейста.
• Німці, кидаючи в бій все нові й нові дивізії та корпуси при підтримці великої кількості авіації, хоча й просувалися вперед, але темпи були значно нижчі від запланованих. Під Бродами, в районі Дубно й Луцька зав'язалися тяжкі кровопролитні танкові битви й артилерійські дуелі. Ви-муштрувані німецькі вояки нічого подібного не знали ні в походах по Польщі, ні в боях у Франції.
• Наведу тут надзвичайно цікаві, точніше, вражаючі повідомлення М. С. Хрущова, котрий у той час перебував на фронті у військах Кирпоноса:
• ;На ділянці КОВО (Київський Особливий військовий округ) у перші дні війни склалося тяжке, але зовсім не катастрофічне становище. Ми мали в резерві два танкових корпуси, а армія Конєва повинна була ось-ось почати розвантажуватися. За вказівкою Ставки ми вирішили завдати контрудару по наступаючих німецьких військах, кинули туди наші механізовані корпуси. Мені не було відомо, хто командує німецькими танковими з'єднаннями, але ми вважали, що на ті два механізованих корпуси справляться з ними і ми відновимо становище.
• У цей час прибув Конєв у КОВО, його армія розвантажилася, ми були дуже раді, що одержали резерв. Цю армію ми зараз же націлили в напрямку на Броди. Проте, як тільки його армія ввійшла у зіткнення з противником, надійшов дзвінок від Сталіна: ;Негайно повантажити армію Конєва і сприяти якнайшвидшому відправленню в розпорядження Москви». Тут я став просити залишити армію Конєва нам. ;Якщо армія Конєва залишиться, то в нас є впевненість, що ми стабілізуємо становище в напрямку Броди і тим самим змусимо противника перейти до оборони. А може, нам удасться його і розбити». Так, ми думали тоді скоро розбити німців. Це було не просто бажання, ми вірили в Це. А через деякий час — знову дзвінок від Сталіна: ;Негайно повантажте армію Конєва». Вона вже вела бойову операцію, але відданий наказ, і вона відбула» (Н. Хрущев. Воспоминания. — М.: Вагриус, 1997, с. 96—97).
• В цій же книзі Хрущов детально описує, що Сталін у травні і червні на тривалий період «прив’язав» Хрущова і першого секретаря ЦК Компартії Білорусії Пономаренка до Москви. Усім складом Політбюро йшли багатотижневі, безперервні, безпробудні щоденні пиятики. Генштаб Червоної Армії був надійно привчений вірити Сталіну абсолютно в усьому, в тому числі, що війни з Гітлером не буде.
• ~ 5 ~
• Нашим історикам давно пора сказати народу правду: керівництво партії й держави пиячило, а Генштаб і багато вищих військових чинів підлабузнювалися до Сталіна і байдикували. А тим часом німецьке командування проводило неймовірну роботу для підготовки своїх військ до агресії, уважно спостерігало за нашими прикордонними військами й арміями в глибині радянської території.
• І ось грянула війна.
• Танки, артилерія і піхота Гітлера атакували наші війська по всій лінії кордону. Фашистські літаки бомблять Львів, Мінськ, Ригу, Севастополь, Київ і сотні інших міст Радянського Союзу, а Сталін вимагає «не відповідати вогнем». Хрущов цю поведінку вождя пояснює по-своєму: «Це була дивна вказівка, а пояснювалася вона так: можливо, там якась диверсія місцевого командування німецьких військ або якась провокація, а не виконання директиви Гітлера».
• Винятково цікаві повідомлення М. Хрущова і про хід боїв, особливо про дії Сталіна стосовно могутньої армії Конє-ва і танкового корпусу Рокосовського.
• Якби Кирпоносу і Хрущову була надана можливість повного використання армії Конєва для атаки (разом з нашими танковими корпусами) армій Клейста, то, поза всяким сумнівом, німецько-фашистські війська були б розгромлені в прикордонних боях — і війна пішла б зовсім по-іншому.
• Але Сталін відібрав у Кирпоноса армію Конєва і корпус Ро-косовського і перекинув на Західний фронт до Смоленська. А що із цього вийшло? Війська доставлялися туди багаточис-ленними залізничними військовими ешелонами, які німецькі штурмові бомбардувальники знищували в дорозі.
• Таким чином, Сталін знекровив Кирпоноса і нічим не допоміг Західному фронту — він підставив наші війська під німецькі бомби на обох напрямках (!?).
• Я знав багатьох учасників боїв у Західній Україні, котрі зі знанням справи стверджують, що коли б Конєв і Рокосовський одержали команду атакувати зухвалих фашистів під Бродами, то війська Клейста були б розгромлені. Більш того, наші армії могли б розпочати успішний наступ на північний захід і північ, зайти в тил угруповання «Центр». Цей маневр, безумовно, врятував би наш Західний фронт, а німці дістали б розгромну поразку ще в липні 1941 року. Наші армії змогли б зупинити гітлерівські війська на території областей Західної України, а потім прорватися в Польщу і зайти в глибокий тил німецькій групі військ «Центр», що рвалася на Смоленськ, Вязьму і Москву.
• Командування вермахту такого варіанту боялося, як вогню, і кидало в бій усі свої резерви, розраховуючи закріпити успіх, одержаний від раптового нападу на світанку 22 червня.
• У публікаціях німецьких генералів, які мені випало читати, відзначалася серйозна заклопотаність у зв'язку з небаченими для них втратами техніки й людей на Київському напрямку. Не на жарт захвилювалися генштаб і сам фюрер, котрий підганяв своїх генералів уперед і вперед. Та рішучих успіхів вони не мали на жодній ділянці цього фронту. Частини Червоної Армії билися за кожний населений і опорний пункт, хоча й зазнавали величезних утрат, але відходили організовано, після тяжких оборонних боїв. У німецьких штабах відверто говорили, що в противника, котрий діє проти групи армій «Південь», «відчувається тверде й енергійне керівництво», яке вміло підтягує з глибини резерви й зриває наступальну могутність гітлерівських військ. Клейсту та його генералам довелося пережити чимало тривожних днів, втрачаючи в кровопролитних боях величезну кількість танків, гармат і піхоти, вони набагато пізніше, ніж планували, захопили Львів, Дубно, Броди та інші міста.
• Закінчився липень — місяць, у якому німці планували захопити столицю України, та їх плани не збулися. Наші війська зупинили ворога.
• Кияни масово вийшли на спорудження оборонних об'єктів. Сотні тисяч чоловіків і жінок рили протитанкові рови, копали окопи й траншеї, споруджували бліндажі, розставляли різні надовбні й перепони. Величезна кількість жителів міста добровольцями записувались у лави воїнів-захис-ників, одержували гвинтівки й боєприпаси, вчилися користуватися зброєю.
• Столиця України, старовинний Київ, — колиска трьох братніх слов'янських народів, укотре вже за свою багатовікову історію готувалася стояти на смерть перед настуйаю-чим ворогом. Кияни знали, яких страшних воєнних і територіальних втрат зазнала країна, що ворог — біля стін Ленінграда, оволодів Мінськом, Вільнюсом, Каунасом, Ригою, захопив близький українському серцю Смоленськ, і добре розуміли, що саме тут, на берегах Дніпра, його потрібно зупинити. Кияни та війська Південно-Західного фронту також чудово розуміли, що погляди всіх народів Радянського Союзу звернені на них, як до останньої надії все ж таки вистояти, змінити хід подій цієї страшної війни. Усі захисники Києва діяли вищою мірою відповідально, самовіддано й патріотично, не шкодуючи себе, робили все, аби країна не потрапила в рабство.
• ~ 6 ~
• Такого впертого опору Червоної Армії та українського народу гітлерівці не чекали.
• С. Мітчелл, автор книги «Фельдмаршали Гітлера та їх битви», відзначає:
• «Тільки за перші шість днів Клейсту довелося відбити контратаки 9-го, 19-го механізованих корпусів росіян. 10 липня танкова група Клейста відбила атаки 4-го, 15-го, 16-го механізованих корпусів Червоної Армії. Того ж дня радянська 5-а армія, підсилена підрозділами 9-го, 19-го і 22-го механізованих корпусів, перерізала, наступаючи з південного боку прип'ятських боліт, головну комунікацію, якою здійснювалося постачання танкової групи.
• Рейхенау, котрий слідував за Клейстом зі своєю піхотою, довелося виділити крупне формування для очищення дороги. І так тривало весь липень і серпень. З 22 червня по 10 липня танкова група проходила за день лише 10 миль, а після 10 липня темпи її просування ще більше сповільнилися. Все це було зовсім не схоже на бліцкриг, на який Гітлер покладав такі надії» (С. Митчелл. Фельдмаршалы Гитлера и их битвы. — Смоленск: Русич, 1998, с. 130).
• Згідно з планом «Барбаросса» група армій «Північ» 15 липня повинна була вийти до Ленінграда, «Центр» — оволодіти Смоленськом, а «Південь» — захопити Київ.
• Повторюю! При такому ході наступу фашистських військ далі планувалися: стрімкий похід танків Гудеріана на Москву, захоплення столиці (не пізніше вересня); війська Рунд-штедта спрямовуються на Харків, Донбас, Ростов, а там, як здавалося, рукою подати до Майкопа, Грозного і Баку. Командуючі групами «Північ» і «Центр» генерал-фельдмаршали фон Леєб і фон Бок доведені завдання перевиконували: розгромили наші прикордонні армії, полонили понад мільйон червоноармійців, захопили понад 10 тисяч танків, Десятки тисяч гармат, знищили тисячі літаків. Вийшли до
• Ленінграда і захопили Смоленськ. А от на півдні Кирпонос по суті зірвав усі плани Гітлера: темпи просування на схід були в 2—3 рази нижчі «планових», ніякого полону, відчайдушний опір Червоної Армії, великі втрати агресора. До середини липня до Києва прорватися не вдалося.
• Гітлер буквально скаженів від величезних втрат, повільного просування його військ по Україні, від відсутності тут полонених у перші тижні війни.
• У червні й липні німці, хоча й тіснили війська Кирпоноса, але ніде в кровопролитних боях не добилися помітних переваг. Наші війська зазнавали великих втрат, але противник — не менших, а подекуди й більших. Йому до серпня не вдалося накинути зашморг, загнати в котли й оточення наші армії, які з боями відступали. Навпаки, під Бродами, Перемишлем, Львовом, у інших місцях розхвалені танкісти Клейста й інші дивізії німців самі потрапляли в різні пастки й навіть оточення, з яких виходили ціною величезних втрат.
• Тож було від чого шаленіти Гітлеру й над чим подумати командуванню вермахту.
• Війська групи армій «Центр» 15 липня 1941 року захопили Смоленськ і в багатьох місцях форсували Дніпро.
• Оволодіння Смоленськом приводить гітлерівський генералітет і всю верхівку фашистської Німеччини в стан ейфорії. Вони прагнуть оповістити весь світ, що це місто захоплене. Геббельс із цього приводу збирає особливу прес-конференцію, на якій поспішає оголосити: «Смоленськ — це виламані двері. Німецька армія відкрила шлях у глиб Росії. Кінець війни визначений наперед». Німецькі радіо, газети, кінохроніка підхоплюють пропагандистський штамп про виламані двері в Росію.
• Танкові армади Гудеріана з повними баками пального, маючи його місячний запас, а також достатню кількість боєприпасів, знову завели мотори своїх сталевих потвор.
• Націлені на перемогу, танкісти з нетерпінням чекали команди наступу на Москву. І якби фельдмаршалу Рунд-штедту вдалося розгромити війська Кирпоноса так, як це вдалося його колегам у Білорусії і Прибалтиці, в липні взяти Київ і вийти на рубежі Дніпра, то, поза всяким сумнівом, танкісти Гудеріана одержали б ту команду, котру вони з нетерпінням чекали, намагаючись якомога швидше побачити стіни Московського Кремля. Вони своїм ремеслом володіли й підтвердили це багато разів, спаплюживши гусеницями Польщу, Францію, Бельгію, Голландію, Югославію, а тепер уже й наші дороги аж до Смоленська.
• ~ 7 ~
• Та бліцкриг не відбувся, багатообіцяючий план «Барбаросса» провалився.
• Цей смертельний для радянського народу план зірвали воїни частин Червоної Армії всіх фронтів — від Балтики до Одеси. Але факти свідчать, що найзначніших втрат ворог зазнав від військ Південно-Західного фронту, котрому, не жаліючи себе, допомагав увесь народ України, який дружно став на захист своєї землі.
• Героїчна оборона Києва поставила перед Гітлером і його генштабом важливе запитання: що робити? Чи можна продовжувати наступ на Москву, маючи на фланзі могутнє Київське угруповання Червоної Армії, яке вже переконливо довело, що вміє не тільки оборонятися, а й контратакувати? Чи, можливо, слід, змінивши план «Барбаросса», відмінити натиск на Московський напрямок, групі армій «Центр» перейти до оборони, відібрати у неї танкові дивізії й корпуси Гудеріана, посилити їх іншими мото-механізованими артилерійськими частинами, розгорнути на південь і почати могутній наступ через Брянськ на Чернігів, Ромни, Прилуки, до Лохвиці й Лубен в обхід Києва з північного сходу і сходу — і загнати війська Кирпоноса у величезний котел?
• ВОЇНИ КИРПОНОСА І КИЯНИ РЯТУЮТЬ МОСКВУ
• У ставці Гітлера думки розділилися. Деякі генерали і сам фюрер вважали, що на даному етапі, коли бліцкриг загальмував, треба здійснити перегрупування військ, розгромити армії Кирпоноса й оволодіти Києвом. Фельдмаршал фон Бок, а особливо генерал-полковник Гудеріан категорично наполягали на ще більш рішучому наступі на столицю Радянського Союзу.
• Головне командування сухопутної армії всіма способами намагалося, використовуючи активну підтримку Йодля, переконати Гітлера в помилковості його думки. В оперативному зведенні від 10 серпня Йодль досить ясно переконував, що «порівняно з найважливішою метою — захопленням Москви — вся решта доволі заманливих оперативних можливостей сусідніх груп армій відступає на задній план». Він пропонував у кінці серпня здійснити загальний наступ на Москву, маючи польові армії в центрі, а танкові групи — на крилах.
• Головне командування підкреслювало, що боєздатність рухомих військ допускає їх введення тільки у вирішальний момент операції, і вказувало, що для продовження операцій група армій «Центр», враховуючи кліматичні умови, має в розпорядженні тільки два місяці: вересень і жовтень. Зусилля групи слід спрямувати на досягнення лише цієї мети. Всі інші часткові завдання, що не мають вирішального тактичного значення, не повинні були відвертати увагу від головного. «В противному разі, — говорилося в пропозиції, — у групи армій «Центр» може не вистачити сил і часу на те, щоб іще цього року знищити основну частину живої сили противника, а це повинно бути головною метою верховного командування».
• Маршал Якубовський, колишній заступник міністра оборони СРСР і депутат Верховної Ради СРСР від Полтавської області, навів мені цікавий факт, який розповів йому один із воєначальників Німецької Демократичної Республіки, котрий служив під час війни у штабі Гудеріана. Гуде-ріан, цей бог танків, ніби навіть заявив фон Боку, що ні за яких обставин він свої машини з Московського напрямку не зніме. Про це стало відомо Гітлеру.
• Фюрер знав не тільки про високі ділові якості цього обдарованого знавця і спеціаліста своєї справи, але й про його норовистість і здатність не виконувати наказів, доцільність яких не поділяв. У зв'язку з цим Гудеріан був викликаний до Гітлера, який намагався переконати свого головного танкіста негайно кинути всі свої сили на південь. Та й тут генерал дотримувався свого переконання і намагався навести докази. Фюрер дійшов до істерики. Кричав, тупотів ногами, погрожував розжалуванням і зняттям із посади. Гудеріан довго й терпляче вислуховував ці погрози й поступився лише тоді, коли в істеричному крику господаря пролунало: «Я ж тебе значно підсилю за рахунок інших військових з’єднань. Переконаний, що ти зможеш швидше й краще за інших здійснити цей похід на південь, а потім знову одержиш Московський напрямок». Після цього Гудеріан поступився і запевнив фюрера, що поставлене завдання виконає.
• Незабаром панцерні дивізії з гуркотом помчали на південь, піщані та пилові смерчі завертілися з-під гусениць німецьких танків, тягачів з гарматами й автомобілів, які рушили потужними колонами центральними, а в основному піщаними манівцями й лісовими дорогами Брянщини, Чернігівщини й Сумщини. Частини Червоної Армії, перед якими стояло завдання розгромити Гудеріана, були розбиті й розсіяні. За лічені дні ворог захопив великі території, а незабаром і Чернігів, Бахмач, Ніжин, Конотоп, розташовані на найважливіших залізницях, які постачали військам Київського угруповання зброю, боєприпаси, пальне й вивозили в тилові госпіталі десятки тисяч поранених бійців і сотні тисяч цивільного населення.
• ~ 8 ~
• Кирпонос і його штаб одразу ж оцінили навислу загрозу й шифровкою звернулися до Сталіна з проханням — з метою врятування армії відступити з Києва. Верховний Головнокомандуючий назвав Кирпоноса боягузом і панікером, заборонив і думати про відступ, вимагав на смерть стояти на зайнятих рубежах правого берега Дніпра.
• Через кілька днів німецькі танки захопили Ромни й Лохвицю. Залишилося лише 40 кілометрів до старовинного міста Лубен, через яке проходила єдина, що залишилася, залізниця, котра живила наші війська зі сходу.
• Кирпонос знову просить Сталіна дозволити здати столицю України, вивести війська в бік Полтави й Харкова і зайняти оборону на річці Псел. Його знову, але ще з більшим цинізмом, звинувачують у панікерстві й забороняють відступати.
• ...У своєму щоденнику за 4 листопада 1940 року, тобто за сім місяців до нападу на СРСР, Гальдер повідомляє, що в той день Гітлер провів нараду за участю керівників вермахту Кейтеля, Йодля, Дейле, Шмундта, Енгеля й головнокомандуючого сухопутними військами. Фюрер наголошував: головне завдання німецьких військ — не допустити відходу Червоної Армії на схід. «Вирішальне значення повинно бути надане тому, щоб наші наміри напасти не були розпізнані... Основні сили радянських сухопутних військ, що знаходяться в західній частині Радянського Союзу, повинні бути знищені в сміливих операціях за рахунок глибоких і швидких проривів танкових клинів. Відступу боєздатних військ противника на широкі простори російської території не можна допустити. Кінцевою метою операції є створення загороджувального бар’єра проти Азіатської Росії по загальній лінії Волга — Архангельськ».
• Читачу зовсім легко побачити, що Кирпонос усе робив супроти намірів Гітлера і командирів німецьких військ, а Сталін діяв так, як того хотіли фюрер і його генерали. Вони мріяли почати війну зненацька. Сталін це їм влаштував. Вони намагались не допускати відступів наших військ на схід. Сталін і тут їм робив послугу за послугою...
• А тим часом танкові армади генерал-полковника Клей-ста форсували Дніпро в районі Кременчука і, розбиваючи наші досить слабкі заслони, пішли через Глобине, Семенів-ку, Хорол Полтавської області на північ, назустріч Гудері-ану, щоб замкнути кільце в Лубнах і Лохвиці.
• Це вже була смертельна загроза, і Кирпонос утретє просить дозволу відступити на схід. У цій останній телеграмі Сталіну він і його штаб з усією прямотою чесних воїнів переконують, якими страшними будуть наслідки оточення. Адже армії перестануть одержувати пальне й боєприпаси, сотні тисяч поранених неможливо буде відправити в госпіталі.
• Цей документ не можна читати без валідолу. Але Сталін знову забороняє, принижує, ображає. Нині вже є багато документів, які підтверджують, що в ті дні зі Ставки одна за одною в штаб Південно-Західного фронту надходили директиви: «Будь що утримувати Київ!», «Київ не залишати й мостів не підривати!».
• Однак фатальний час настав. У лічені дні й години танкісти Гудеріана з півночі, а Клейста з півдня увірвалися до Лубен і Лохвиці. Клітка замкнулася 15 вересня. А наші ж війська через злочинну безвідповідальність Сталіна й Генштабу не лише в цей трагічний день, а ще шість діб — до 21 вересня — перебували в Києві.
• Цивільне населення столиці України з високим почуттям патріотизму й обов'язку провело величезний обсяг робіт зі створення оборонних споруд. Київ був оточений кільцем протитанкових ровів, окопів, траншей, бліндажів тощо. Сотні тисяч киян добровільно йшли в народне ополчення. Війська Червоної Армії і ополченці стояли на смерть сімдесят днів.
• Цей героїчний захист зробив багато. Але Сталін і Верховне Головнокомандування так і не зрозуміли (або робили вигляд, що не зрозуміли) того, що було ясно Кирпоносу і його штабу: до яких наслідків призведе з'єднання танкових армад Гудеріана й Клейста в глибокому тилу військ Кирпоноса. Ішла страшна Вітчизняна, — тут, думаю, буде правильним визначення Всенародна, — війна. Питання стояло про врятування цілої держави й народу, і чим більшими були втрати військ у тому чи іншому бою, на тому чи іншому фронті, залишалося все менше й менше шансів вистояти, вціліти.
• Як тільки танкові армії Гудеріана нависли на півночі, а до них із півдня, успішно форсувавши Дніпро, помчали танкісти Клейста, стало абсолютно зрозуміло, що настав кінець боїв за Київ. Ставка зобов'язана була знати, що їй нічим протистояти Гудеріану і Клейсту. Основні сили Кирпоноса були на правому березі Дніпра, вони тримали фронт аж на двохстах з лишком кілометрах західніше Лубен, куди рвалися головні німецькі танкові армії.
• ~ 9 ~
• ВЕЛИЧ КУТУЗОВА І ЧЕРГОВА ПОСЛУГА СТАЛІНА... ГІТЛЕРУ
• Реальна обстановка вимагала збереження армії, бо тільки вона могла врятувати Вітчизну. Та в ці трагічні дні долю армії вирішували не мудрі воєначальники, як у 1812 році на раді у Філях, а політичний вождь-диктатор, який заховався за кремлівськими стінами й підготував собі глибоко під землею надійне сховище-бункер у Куйбишеві. Ті великі російські полководці на чолі з Кутузовим, відстоявши поле бою і маючи війська, палаючі бажанням «заутра бой зате-ять новый», все ж таки вирішили в ім'я врятування і збереження могутньої армії здати столицю Росії — Москву.
• Якби Кирпоносу дозволили своєчасно відступити, то він зумів би ще багато зробити для остаточної перемоги. Тоді були б і час, і можливість організовано вивести війська з нависаючого оточення, наставити мін у районах можливих переправ німців, а на дорогах виставити могутні й мобільні ар'єргарди, як це зробили російські командири в 1812 році під Смоленськом, чим провалили сміливий план Наполеона оточити тут російську армію і наголову розбити її. Кирпонос зумів би відступити з військами, пальним, боєприпасами й дати бій у вигідних для своїх армій умовах. Я впевнений, що тоді б рубіж на Пслі, нижня течія Дніпра, Смоленськ, схід Білорусії були б кінцевим рубежем для німців, за який далі на схід не ступила б нога завойовника. І не дістались би фашистам ні Донбас, ні Харків, не топтали б вони нашу землю до Москви, Воронежа, Сталінграда, Кавказького хребта. Саме з вини Сталіна армія Кирпоноса опинилася в оточенні, втратила багато техніки і солдат. Тільки в полон німці взяли понад 600 тисяч наших воїнів.
• І донині люди не знають усієї правди про те, що відбувалося в пеклі, в яке Сталін увігнав у вересні 1941 року півтора мільйона наших солдат і офіцерів і ще більшу кількість цивільного населення.
• Від західних кордонів оточення (Києва і правого берега Дніпра) до східних (міста Лубен Полтавської області на річці Сулі) — 220 кілометрів, від південних (місто Кременчук на Дніпрі) до північних (місто Прилуки Чернігівської області) — майже 300 кілометрів. І весь цей простір не тільки по центральних і міжрайонних дорогах, а й по манівцях був забитий танками, бронеавтомобілями, тягачами, гарматами, автомашинами, кінними підводами й нескінченними колонами піхоти, які відступали. А між ними, а частіше поруч із ними, ліворуч і праворуч доріг, зайнятих арміями, рухалася незліченна маса біженців — також на автомобілях, підводах, тракторах і комбайнах. (Була категорична команда союзних і республіканських верховних властей евакуювати на схід сільськогосподарську техніку, всю худобу, зерно й продукти).
• Пригадай, читачу, мій ровеснику, як ми тоді вірили пропаганді, як були переконані, що далі Дніпра ворог не пройде, буде зупинений, а потім проб'є і наш час: Червона Армія, оговтавшись від раптовості нападу, зробить «і на нашій вулиці свято». Особливо пристрасно цього бажали численні маси українців, росіян, євреїв, люди інших національностей, сім'ї військовослужбовців, керівних працівників Західної і Правобережної України. Більшість із них, евакуювавшись через Київ, Черкаси й Кременчук, уже в липні опинилися на лівому березі Дніпра й після жахів бомбардувань і кулеметних обстрілів на прифронтових дорогах Правобережжя тут, у селах, у гостинних полтавців почувалися майже як у Бога за пазухою. Бо знаходилися не лише в глибокому тилу й серед добрих людей, а й у зоні, яка ворогу, як були переконані, не доступна. Червона Армія не дозволить форсувати Дніпро. У кожному селі, майже в кожній полтавській сім'ї жили біженці: євреї, українці, росіяни та інші люди, котрі потрапили в біду. Добрі й турботливі полтавки, залишившись без чоловіків і синів, які пішли на фронт, по горло зайняті роботою на полях, фермах, не завжди знаходячи хвилину нагодувати своїх дітей, ділилися останнім шматком хліба з сім'ями, загнаними до їхніх домівок великим лихом. Полтава, Кременчук, Миргород, Лубни та всі інші міста й села були заповнені втікаючими від рабства людьми. Таких біженців були сотні тисяч тільки в Полтавській області, не кажучи вже про все Лівобережжя.
• І коли раптом залунали бомбові й артилерійські канонади вже на лівому березі Дніпра, запалали полтавські села й містечка в придніпровських Золотоніському, Іркліїв-ському, Чорнобаївському, а потім і в Драбівському, Ор-жицькому, Згурівському, Яготинському та інших районах, усі ці втікачі знову опинилися на дорозі, що вела не до Храму, а в невідомі й тривожні далі на схід. Безперервні потоки людей ішли, несучи на руках немовлят, ведучи підлітків, а за плечима — мішки й торбинки. Багато хто тягнув за собою возики. Полями й луками молоді полтавки гнали на схід стада корів, табуни коней, отари овець.
• ~ 10 ~
• Безліч військової техніки і червоноармійців змішалися з не меншою масою народногосподарської техніки й цивільних людей, вони тіснили один одного, утворювали нездоланні пробки і затори на нормальних широких степових дорогах.
• А що робилося на численних переправах через ріки Тру-біж, Сліпорід, Оржицю, Супой, Удай, Сулу, Хорол та багато інших? Хто там не був, той не може уявити всього цього. Навіть тоді, коли не налітали німецькі літаки, в таких місцях бушували давки й стовпища, військовий транспорт на багато діб затримувався біля переправ, а тут ще напирали громіздкі комбайни й колгоспно-радгоспні трактори з причепами, навантажені продуктами й особистими речами селян, які переганяли техніку. Спокійнішими були лише дні і години, коли йшов дощ. За ясної погоди безліч літаків: бомбардувальники з низьких висот, а винищувачі з бриючого польоту, — сіяли смерть і жах серед людських мас. І якщо військові, навчені гірким досвідом, знали, що треба розсипатися, шукати борозну чи ямку (якщо вже немає часу викопати собі заглиблення саперною лопаткою), то перелякані до нестями цивільні люди натовпами кидалися з боку в бік, і всюди їх настигала смерть від кулеметного вогню.
• Літописці й історики донесли до нас свідчення, як «вся жахлива сила Батиєва, як густа хмара, з різних сторін облягла Київ. Через скрипіння численних бричок, ревіння вер-блюдів і волів, іржання коней і лютий крик противника ледь чули один одного витязі, які захищали Київ». Літописець доніс до нас страшну картину жахливої долі й загибелі від Ба-тиєвих загарбників. Нині, через 700 років, картина немовби знову повторилася, але жахи й розміри трагедії не піддавалися ніякому порівнянню. Ця катастрофічна драма розгорнулася не в одному чи кількох містах, а на території не менше шести тисяч квадратних кілометрів. Спочатку був лише цей величезний котел. Пронизливий свист, а потім оглушливий гуркіт падаючих на землю бомб, нестихаючий гуркіт гармат і розривів снарядів, натужний гул моторів танків і тягачів, безперервна стрілянина з кулеметів і автоматів численних гітлерівських колон машин і мотоциклів, нелюдські крики біженців, іржання оскаженілих від страху коней, ревіння корів і волів — усе це породжувало паніку... Люди гинули тисячами. Кулемети з низько літаючих літаків і наступаючих із різних сторін танків і танкеток буквально викошували не лише величезні колони людей, а й нечисленні їх групи, які розбігалися в пошуках укрить. «Мессершмітти» і танкетки ганялися навіть за поодинокими втікачами.
• Наша авіація, зазнавши величезних втрат на аеродромах на світанку 22 червня, була ослаблена й не могла відігнати німецькі літаки.
• У перші дні оточення війська хоча й зазнавали великих втрат, та все ж із боями просувалися на схід, сподіваючись прорватися крізь танкові заслони Гудеріана і Клейста.
• Нафтобази й склади з повними цистернами й достатньою кількістю діжкотари були розташовані в основному в районі Києва, Черкас і Кременчука. За категоричної вимоги Київ не залишати, їх добре охороняли й не переміщували на схід, щоб спокійно заправляти величезну кількість прифронтової техніки, яка вела бої західніше й південніше Києва. Та коли кільце біля Лубен замкнулося і Ставка нарешті зрозуміла розміри трагічного кінця, надійшло усне розпорядження Сталіна про відступ.
• Кирпонос дав команду перед відступом заправити всі баки танків і машин, — залити пальним усі бензовози й водовози міста, заповнити усю наявну тару, а резерви, що залишилися, — знищити. Усе це було зроблено, та пального вистачило тільки десь на половину дороги до Лубен.
• Аналогічне становище склалося і з боєприпасами. Ворог насідав з усіх боків, величезний котел було розрізано на три частини, усі наявні війська Рундштедт кинув на розгром оточених. Наші танкісти й шофери, залишившись без пального, змушені були кидати свою, тепер непотрібну, техніку й битися врукопашну. Війська втратили можливість маневрувати артилерійськими гарматами на тракторній тязі, які також не заправлялися. Багато екіпажів танків закопували свої машини в землю або інші укриття і продовжували бій.
• Ворожа сила, ревучи моторами й брязкаючи гусеницями залізних чудовиськ, заглушаючи тепер уже майже беззбройних наших воїнів пострілами гармат, вибухами снарядів і безупинними густими кулеметними чергами, сталевою лавиною, ніби гігантським пресом, стискала оточення з усіх сторін.
• ~ 11
• І в це пекло на землі додавалася загибель із неба. Наших літаків не було, а Гітлер спрямував сюди всі бомбардувальники й винищувачі, що знаходилися на Східному фронті. Бомби градом сипалися на наші війська і цивільне населення, сотні літаків безперервно поливали кулеметними чергами червоноармійців, колони біженців, села і хутори.
• Учасник тих грізних боїв, двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант артилерії В. С. Петров у своїй книзі «Минуле з нами» пише: «Гітлерівське командування, призупинивши наступ на головному стратегічному — Московському — напрямку, кинуло проти військ Південно-Західного фронту на допомогу групі армій «Південь» майже половину сил групи армій «Центр». Внаслідок зустрічних ударів, завданих 2-ю танковою групою із півночі і 1-ю — з півдня, противнику вдалося оточити наші війська.
• У районі між Києвом і рубежем ріки Сули розгорнулася величезна битва, що тривала безперервно понад місяць. У ній брало участь майже півтора мільйона солдат, майже половина всіх танкових з'єднань противника, що були на Східному фронті, велика кількість артилерійських і авіаційних частин». (В. С. Петров. Минуле з нами. — K.: По-літвидав України, 1979).
• Німці розчленили котел на три частини, які також оточили з усіх боків і протягом багатьох днів громили. Екіпажі танків билися до останнього снаряда. Та наприкінці вересня бої припинилися. На цьому величезному просторі, як записав у своєму щоденнику начальник генштабу сухопутних військ Німеччини Гальдер, відбулися небувалі в світовій історії бої. Наші втрати тільки військовополоненими склали 570 тисяч. Це підрахували Гудеріан та інші пунктуальні воєначальники Німеччини. Скільки там залишилося вбитих, ми не знаємо й досі, і це стане відомо тільки тоді, коли відкриють наші й німецькі архіви, допустять їх вивчити неупе-реджених і сумлінних учених України, Росії та Німеччини.
• Більшість наших командирів і начальників штабів загинули, документи втрачені або заховані в потаємних місцях, які тепер нікому знайти (бо ті, хто ховав, також незабаром загинули, кидаючись із кінця в кінець у котлі, або в німецькому полоні).
• У 1952 році мене було призначено директором Красенів-ського бурякорадгоспу Чорнобаївського району (тоді Полтавської області). Доводилося часто їздити до Лубен, Ор-жиці, Пирятина, Яготина, Драбова, Семенівки та інших райцентрів. Я був уражений, що ще до того часу, через одинадцять років після тієї битви, на багатьох полях цих районів іржавіли наші розбиті танки, тягачі, трактори, важкі гармати та багато іншої техніки. І подібна картина була на всій території того страшного котла.
• ...Наприкінці цієї трагедії Кирпонос зі своїм штабом проходив на схід територією Полтавської області. Рухалися в бік Лохвиці, яка вже кілька днів була зайнята танкістами Гудеріана. Та й сам німецький генерал також перебував у цьому містечку.
• 20 вересня штаб фронту в складі великої кількості генералів і середніх офіцерів, бійців охорони, а також кількох військових підрозділів опинився в урочищі Шумейковому, що поросло кущами і молодими невисокими деревцями. Німецькі танки, танкетки й піхота оточили урочище з усіх боків. Понад добу тривав нерівний бій. Більшість захисників загинули. Кирпонос удень був поранений, а ввечері вбитий осколками міни, що вибухнула поруч. Уночі, коли бій затих, друзі й ад'ютант викопали могилу, поховали командуючого. Зірку Героя Радянського Союзу й особисті документи забрали з собою. Ад'ютанту й ще кільком чоловікам удалося вночі пробратися повз сонні екіпажі німецьких танків і сховатися в одному з сіл, а потім пройти до своїх.
• На світанку наступного дня німці знову відкрили мінометний і артилерійський вогонь. Із тих, хто захищався в урочищі (близько 800 осіб), мало хто вижив.
• Від місця загибелі Кирпоноса й штабу Південно-Західного фронту до Лохвиці, де спокійно ночував Гудеріан, менше 10 кілометрів. Коли Гудеріану вранці повідомили про розгром штабу Південно-Західного фронту й можливу загибель Кирпоноса, він не повірив, доручив негайно перевірити.
• Незабаром знову доповіли, що штаб справді знищено, але труп Кирпоноса не виявлено. Показали частину вцілілих штабних документів, привели кількох полонених старших офіцерів, які підтвердили розгром штабу й не зовсім чітко розповіли про долю свого командуючого. Мовляв, вони знали, що в урочищі той справді був, але що сталося вчора й уночі, не знають, бо оборонялися не поряд із тим місцем, де знаходився Кирпонос. Також повідомили, що частина їхніх товаришів уночі вийшла з котла. Що приховувалося за цією відповіддю, тепер ніхто не скаже. Навмисне приховували від німців загибель свого командира чи дійсно не знали, що цілком вірогідно. Вони понад добу були в пеклі, а в ньому, треба вважати, нічого не видно, що відбувається не лише навкруг, а й поруч.
• ~ 12 ~
• СВІДЧЕННЯ ГУДЕРІАНА: НІМЦІ ПРОГРАЛИ ВІЙНУ В 1941 РОЦІ НА УКРАЇНІ
• «У битві за Київ, що тривала до 26 вересня, було знищено кілька російських армій, узято в полон 665 тисяч чоловік, захоплено 3718 гармат і 884 танки. Але зате якою ціною!» (Итоги Второй мировой войны. — М.: Иностранная литература, 1957, с. 78). Автор цих рядків — генерал-полковник Гудеріан, який постійно потім твердив, що німці програли війну в битвах за Київ.
• Гудеріан, цей найбільший на той час знавець танкового бою, добре розумів обстановку, в якій перебували німецькі війська, що вторглися в нашу країну, і його армія також. Від Лубен і Лохвиці, де опинилися всі його танки й автомобілі обслуговування, до Москви — близько тисячі кілометрів, а не 340, як у липні було від Смоленська.
• А на порі, вважай, жовтень, коли вже і день став коротшим, і ніч — довшою, і похолодало. Ось-ось підуть затяжні осінні дощі, а там уже недалеко й до суворої зими.
• Зібравши підлеглих командирів і вислухавши їх доповіді, Гудеріан із сумом констатував, що в його колонах залишилася лише половина танків із тих, що рвонули після Смоленська на південь. Вони були знищені військами Кирпоноса в тяжких боях у київському котлі. Та й ті, що залишилися на ходу, були зношені, багато танкістів загинули або одержали поранення. На той час німці «на Східному фронті втратили 117 тисяч убитими й 409647 солдатів і офіцерів пораненими» (Ф. Гальдер. Военный дневник. — М.: Воениздат, 1971, т. З, с. 7). Передчуваючи ще тяжчі проблеми в майбутньому, Гудеріан віддав наказ негайно вийти з боїв за остаточне знищення оточених (у Рундштедта були свої війська, серед них і знаменита 6-а армія Рейхенау, якою пізніше командував Па-улюс) і оперативно готуватися до походу на Москву. Уже ЗО вересня з району Лубен він розпочав наступ, який, урешті-решт, виявився для нього фатальним і останнім.
• Шлях на північ пролягав через Полтавську, Сумську, Брянську, Бєлгородську, Курську, Орловську, Тульську області, а далі — Москва. На всіх величезних просторах цих областей багато річок, крутих балок, глибоких ярів, широких прирічкових заболочених долин. Єдина надійна дорога: Бєлгород — Курськ — Орел — Тула — Москва. Та вона до останнього часу майже всюди була в наших руках.
• Німецька техніка опинилася в надзвичайно скрутних умовах бездоріжжя. Та й нашим військам теж було нелегко. Але ми, відступаючи, тепер уже були не такими дурними й безвідповідальними, як у червні й липні, залишаючи цілими мости через Буг, Німан та інші ріки. Тепер наші сапери акуратно підривали всі переправи, мінували дороги й залишали їх після себе непроїжджими. Німецька техніка буксувала, грузнучи в багнюці по днище. Боєприпасів Гітлер приготував достатньо, але підвезти їх до наступаючих військ у жовтні і листопаді часто було неможливо.
• «Уся наша операція з переслідування противника після подвійної битви в районі Брянська, Вязьми нині призупинилася через несприятливу погоду... Група армій «Центр» підтягує 2-у армію (посилену рухомими з’єднаннями) на Курськ, щоб надалі розвинути наступ на Воронеж. Однак це тільки теорії. Насправді ж війська загрузли в багнюці й повинні бути задоволені тим, що їм за допомогою тягачів якось удається забезпечити підвезення продуктів» (Там само, с. 29). І далі: «...становище на деяких ділянках групи «Північ» дуже тяжке. Війська не мають ніяких запасів і споживають те, що вдається дістати на місці (картоплю, конину)». Це записав Гальдер 5 листопада 1941 року.
• Та все ж танкісти Гудеріана доповзли до Тули й майже оточили її. Наказ, відданий військам Гудеріаном, починався словами: «Солдати! Німеччина в небезпеці!». А далі він переконував своїх звиклих до перемог танкістів будь що взяти місто, бо тоді відкриється пряма дорога на Москву, яка теж обов'язково буде взята, якщо швидко оволодіти Тулою. Мовляв, лише таким шляхом буде усунена небезпека для Німеччини. А там і війна закінчиться, можна буде роз'їжджатися по домівках.
• Тулу штурмували. Та штурм був відбитий. Місто вистояло, а Гудеріана Гітлер зняв із посади й відправив на пенсію. Така ж доля спіткала головнокомандуючого групою армій «Центр» генерал-фельдмаршала фон Бока, танкіста генерала армії Гепнера та багатьох інших воєначальників за поразки, яких завдала їм Червона Армія в грудні, відігнавши окупантів далеко від Москви й визволивши велику територію.
• У своїй книзі «Записки солдата» Гудеріан докладно доводить, що Другу світову війну німці програли в 1941 році під Києвом.
• ~ 13 ~
• Категорична вимога — відмовитися від походу на Москву в липні, після взяття Смоленська, й направити танки
• Гудеріана в обхід Києва, була фатальною помилкою Гітлера. Між Смоленськом і Москвою радянський Генштаб не мав надійної оборони. Тут були окремі розрізнені військові частини, які, як упевнено вважав Гудеріан, не змогли б стримати його натиск.
• ГЕРОЇЧНА ОБОРОНА КИЄВА ВРЯТУВАЛА НЕ ЛИШЕ МОСКВУ
• Київська битва корінним чином змінила хід війни. Вона призупинила блискавичний наступ німців більш як на два місяці. В результаті свобода маневру для німецького командування, причому на напрямку головного удару, націленого прямо на Москву, була сильно скована, а встановлені ним строки, що мали першорядне значення, зірвані.
• Протягом 24 років (1973—1997) я щороку в травні бував у Києві. На честь Дня Перемоги Хрещатик поважно обставлявся фотодокументами, діаграмами, картинами, виписками з наказів Головнокомандуючого та інших воєначальників, які відображали хід війни, боїв і нашої перемоги над ворогом. Разом з гостями і цікавими киянами я теж уважно вдивлявся у ці документи і завжди був вражений: показувалися всі фронти, основні відомі людям битви, але ніколи я не знаходив ніяких даних про битву в районі між Києвом і Лубнами в 1941 році. І справа не лише в тому, що учасники цих боїв загинули на фронті чи в гітлерівському полоні.
• Ця, найграндіозніша у Другій світовій і Вітчизняній війнах, битва Сталіним на довгі роки була захована від радянської і світової громадськості. Вона тривалий час замовчувалася радянськими воєнними істориками. Про неї відкрито говорив лише колишній противник, убачаючи в героїзмі Червоної Армії й українського народу причини своїх наступних невдач і поразок.
• Наводжу думки німецьких спеціалістів з цього приводу: «Гітлер ще в 1941 році не захотів узяти в розрахунок велике стратегічне значення транспорту і, всупереч порадам військових експертів, перервав наступ на Москву, що обіцяв успіх, перед самим його завершенням, перенісши з воєнно-економічних міркувань головне зусилля кампанії 1941 року на Україну. Цим самим він відмовився завдати найбільш розгромного стратегічного удару, який тоді міг привести Радянський Союз до поразки. Він відмовився вибити саму серцевину всієї російської залізничної мережі заради досягнення мети, яка внаслідок падіння Москви так чи інакше була б у руках групи армії «Південь» (Итоги Второй мировой войны. — М.: Иностранная литература, 1957, с. 412).
• І якби, не дай Боже, Москва була захоплена німцями в серпні або вересні, Японія б не втрималася від спокуси відхопити радянський Далекий Схід.
• Люди мого і старшого поколінь це знали. Ми боялися, що японці ось-ось нападуть, і тоді буде ще жорстокіша війна на два фронти. Та про це, власне, говорила вся радянська пропаганда, починаючи з середини тридцятих років. При цьому настійно наголошувалося, що першого удару «імперіалістичного оточення» нам слід чекати саме зі сходу.
• Ніхто з воєнних істориків усього світу, і колишніх радянських також, і наших сучасних не сумнівається в об'єктивності й точності даних, які занотував до свого щоденника начальник генерального штабу сухопутних військ фашистської Німеччини генерал-полковник Франц Гальдер. У ньому, зокрема, є й такий запис:
• «4 серпня 1941 року — 44-й день війни.
• Банзай (японський військовий аташе) повідомив, що командування армії і уряд (Японії) нібито прийняли рішення, незважаючи на труднощі, виступати проти Росії. Він вважає, що Японія вступить у війну у вересні. До кінця серпня в
• Маньчжурії повинно бути зосереджено 16 дивізій (нині там є 10). Владивосток, очевидно, удасться захопити до листопада.
• Протягом усього цього часу японські війська утримуватимуть захоплені території в Китаї. Захоплення Сінгапура буде підготовлене операціями в Індокитаї. Однак поки що ця операція буде відкладена» (Ф. Гальдер. Военный дневник. — М.: Воениздатп, 1971).
• Японці, очевидно, краще за Гітлера знали Радянський Союз, нашу армію і погодні умови восени й узимку. Вони своєчасно визначили, що бліцкриг не відбувся, що вимальовується затяжна війна. Однак були переконані, що рано чи пізно вона закінчиться перемогою фашистської Німеччини. Тому надали можливість німцям самим сьорбати кашу, яку ті заварили, а самі рвонули в битву за Океанію проти Америки й Англії, в якій протягом перших же місяців здобули успіх, завдавши противнику тяжких ударів. Японці в 1941 році мали наймогутніший у світі військово-морський флот, найшвидкохідніші й високоманеврові (кращі в світі) винищувачі «Зеро», досвідчених пілотів, серед них безстрашних камікадзе. Сподіваючись на ці переваги, політики й воєначальники Країни Сонця, що сходить, які захопили на той час величезну територію Китаю і Маньчжурію, вважали, що доки американці не розкочегарили на повну потужність свої доменні печі й мартени, щоб виробляти сталь для авіаносців і гармат, вони встигнуть захопити всі колонії СІЛА й Англії в Тихому й Індійському океанах і Австралію також. Про долю нашого Далекого Сходу вони вирішили не турбуватися, бо були переконані: Німеччина розіб’є СРСР і заволодіє нашою землею, як Гітлер хотів, — до Уралу, а японці перетоплять американські та англійські військово-морські сили, і тоді вони Далекий Схід візьмуть голими руками. І якби не диво біля острова Мідуей 4 червня 1942 року, то хто знає, яких би ще тяжких втрат зазнали радянські люди.
• ~ 14 ~
• У тому, що врешті-решт Радянський Союз разом із союзниками переможе, я не сумнівався ніколи, але нині доводиться переглядати багато що й робити переоцінку деяких цінностей.
• Наші жертви могли б бути набагато більшими, якби не безприкладний подвиг американських льотчиків і моряків у бою біля малесенького острівця в центрі Тихого океану.
• Японська військово-морська авіація була набагато сильнішою за американську. Досвідчені й хоробрі японські адмірали Міямото, Нагумо й командири найкрупніших у світі авіаносців, які тільки перемагали у битвах з американцями й англійцями, були абсолютно впевнені в своїй невразливості й непохитності. Тому, підійшовши до острова Міду-ей, послали всі свої бомбардувальники й винищувачі, аби знищити американський гарнізон і підготувати умови для висадження морського десанту. І спочатку їхня впевненість ніби й виправдовувала себе. Американські бомбардувальники й винищувачі, підняті в повітря з аеродрому на острові, які летіли до авіаносців, майже всі були збиті, не завдавши ніяких пошкоджень японським кораблям. Коли наліт на острів закінчився і японські літаки повернулися до своїх авіаносців, американське командування повітряних сил острова передало в ефір: «Винищувачам приземлитися і заправитися пальним і боєприпасами». Ніхто не відповів: вони були збиті. А піднято їх було в повітря понад 100.
• Японські моряки і льотчики вже раділи з нагоди такого розгрому, переконані в повній перемозі. Та коли на палубах авіаносців літаки заправляли пальним і завантажували бомбами для повторного удару по острову, налетіли пікірувальники з американських авіаносців, про присутність яких у зоні бойових дій японці нічого не знали.
• Відважні американські пілоти за лічені хвилини розбомбили всі чотири найпотужніших у світі японських авіаносці. Протягом кількох годин велике морське побоїще закінчилося. Потоплені авіаносці захопили з собою в океанські глибини 333 літаки, понад тисячу найдосвідчені-ших льотчиків і багато тисяч моряків.
• Якби японські морські воєначальники не були занадто самовпевненими й хоча б на всяк випадок послали свої літа-ки-розвідники оглянути океан на 300—400 кілометрів навкруги своїх авіаносців, то вони б виявили на північний схід від Мідуею три американських авіаносці, що затаїлися на віддалі трохи більше 200 кілометрів від острова. Американські військово-морські сили, які прийшли на допомогу Мідуею, були майже втричі слабші за японські. Та капітани американських авіаносців виявилися набагато обережнішими й розумнішими від японських. За допомогою радіозв'язку вони отримували інформацію від своїх розвідувальних літаків про місце розташування авіаносців противника, про час вильоту японських літаків і час посадки на палуби й точно розрахували, коли й куди треба посилати свої пікірувальники. Успіх перевершив будь-які сподівання.
• Протягом одного дня Японія позбулася своїх найгрізні-ших у світі авіаносців, і на Тихому океані відбувся перелом у ході війни.
• Слава Богу, що в тому морському бою на початку червня 1942 року перемогли американці.
• І не дивуйся, шановний читачу, і не думай скептично, з чого б це автора потягнуло на Тихий океан? Я хочу сказати сучасникові, якому нині 20—50 років, та й своєму ровеснику, котрий воював за врятування нашої Вітчизни, що хоробрі американські воїни, які загинули біля Мідуею, допомагали й нам, а не тільки рятували Америку. Якби тоді головний японський командир — адмірал Міямото — потурбувався про виявлення американських авіаносців, то японські льотчики, не говорячи вже про камікадзе, їх би безсумнівно потопили. Захопивши Мідуей, могутній японський флот став би господарем Тихого океану й постійно загрожував би усьому західному узбережжю Америки — від Сан-Франциско до Аляски. За такої ситуації в американців не вистачило б ресурсів для захисту своєї країни, а не те, щоб допомогти Англії і нам.
• ~ 15 ~
• ДОРОГА ЛОЖКА ДО ОБІДУ
• Ми, на жаль, донині не оцінили ту величезну допомогу, яку одержали в роки війни. Багато наших воєнних істори-ків-базік цю допомогу, як правило, перекладають у відсотки. Ось, мовляв, американці постачали нам літаків усього лише стільки-то відсотків від випущених нашою промисловістю, танків — 10, гармат, автомобілів — також стіль-ки-то відсотків і т. д. На перший погляд ці відсотки не переконують. Людина, яка не знає фактичного стану справ, наприклад, у 1942—1943 роках, подумає, що ці кілька відсотків автомашин — мізер. Звичайно ж, протрималися б і без них. Подумаєш, допомога! Це нам і вбивали в голову. Та в народі недарма кажуть, що ложка дорога до обіду.
• ...Улітку й восени 1941 року наша армія зазнала величезних втрат у техніці й живій силі. До кінця грудня вона втратила убитими й померлими від ран, полоненими і про-палими безвісти 5 мільйонів 300 тисяч чоловік, втратила понад 6 мільйонів одиниць стрілецької зброї, 20 тисяч танків і самохідних установок, 100 тисяч гармат і мінометів, 10 тисяч літаків (Кто был кто в Отечественной войне 1941—45 гг. — М.: Республика, 1995, с. 6). Більшість військових заводів, котрі виготовляли літаки, танки, гармати і боєприпаси, знаходилися в містах, якими оволодів противник. Ми втратили свій алюміній, гуму й багато інших найцінніших і найнеобхідніших матеріалів. Це тільки в газетах красиво писали, що евакуйований, наприклад, із
• Харкова тракторний завод учора прибув на Урал, а сьогодні вже випускає танки, що Запорізький авіаційний завод таким же чином штампує в Сибіру літаки. Так, наші люди в тилу виконували титанічну роботу, вдень і вночі трудилися не покладаючи рук. Усе це було.
• Та було й інше. Влітку 1942 року, коли в нас залишалося дуже мало танків, гармат, а авіація була знекровлена, те, що ми отримували за лендлізом із Америки й Англії, нам дуже допомагало, часто буквально рятувало. Починаючи з осені 1942 року й аж до завершення війни, наші грізні «катюші» були встановлені на американських автомобілях — «студебеккерах», більшість важкої і середньої артилерії також тягнули ці машини. Високопрохідні «студе-беккери» доставляли боєприпаси й піхоту до оточеного Сталінграда. І в наступні роки більшість наших гармат тягнули «студебеккери». На них же швидко перекидали піхоту й боєприпаси. Усі наші генерали й полковники їздили на американських всюдиходах «вілліс».
• Усім відома роль наших танків у війні проти фашизму. Але довгі роки (весь воєнний і післявоєнний період) ми зовсім не знали, що після втрат десятків тисяч танків у боях перших місяців війни і здачі в жовтні 1941 року Харкова, заводи якого були головними постачальниками цих грізних машин, Червона Армія виявилася по суті без танків, а країна — без танкобудування.
• Надаю слово такому авторитету, як маршал Жуков. У своїй строго документальній книзі «Тайны уходящего века» А. Зенькович наводить черговий донос В. Семичастного в Політбюро на маршала Жукова (зберігся в архіві Політбю-ро), котрий у довірчій бесіді одному з колег із приводу видання «Історії Великої Вітчизняної війни* говорив: «...Лакована ця історія. Я вважаю, що в цьому відношенні описання історії, хоча теж спотворене, але все-таки чесніше, у німецьких генералів, вони правдивіше пишуть. А ось «Історія Великої Вітчизняної війни» абсолютно неправдива.
• Ось зараз говорять, що союзники нам не допомагали... Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви і не могли б продовжувати війну... Одержали 350 тисяч автомашин, і яких машин! У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим заряджати патрони для гвинтівок, американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі. Хіба ми б змогли швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю?» (А. Зенькович. Тайны уходящего века. — М.: Олма-пресс, 1999).
• Голова КДБ Семичастний наставив жучків-підслуха-чів у кабінеті, на кухні та навіть під ліжком у спальні маршала. Доносив у Політбюро і влаштував Жукову нестерпне життя. Його зробили самітником. Боячись провокацій, він навіть зі своїм сватом, маршалом Василев-ським, не зустрічався. Хто-хто, а маршал Жуков був добре обізнаний про страшні втрати Червоної Армії влітку й восени 1941 року, і в даному випадку він оцінює допомогу союзників об'єктивно.
• Снарядів, патронів і пороху на випадок війни у нас було достатньо. Проте основна частина цих запасів була захоплена ворогом улітку 1941 року. 303 підприємства, що випускали боєприпаси, ми втратили до листопада 1941-го. На цих заводах вироблялося в місяць понад 13 мільйонів корпусів снарядів, мін, авіабомб, біля 8 мільйонів підрива-чів. Були захоплені п'ять із восьми порохових заводів.
• ~ 16 ~
• ДОРОГА ЛОЖКА ДО ОБІДУ
• Ми, на жаль, донині не оцінили ту величезну допомогу, яку одержали в роки війни. Багато наших воєнних істори-ків-базік цю допомогу, як правило, перекладають у відсотки. Ось, мовляв, американці постачали нам літаків усього лише стільки-то відсотків від випущених нашою промисловістю, танків — 10, гармат, автомобілів — також стіль-ки-то відсотків і т. д. На перший погляд ці відсотки не переконують. Людина, яка не знає фактичного стану справ, наприклад, у 1942—1943 роках, подумає, що ці кілька відсотків автомашин — мізер. Звичайно ж, протрималися б і без них. Подумаєш, допомога! Це нам і вбивали в голову. Та в народі недарма кажуть, що ложка дорога до обіду.
• ...Улітку й восени 1941 року наша армія зазнала величезних втрат у техніці й живій силі. До кінця грудня вона втратила убитими й померлими від ран, полоненими і про-палими безвісти 5 мільйонів 300 тисяч чоловік, втратила понад 6 мільйонів одиниць стрілецької зброї, 20 тисяч танків і самохідних установок, 100 тисяч гармат і мінометів, 10 тисяч літаків (Кто был кто в Отечественной войне 1941—45 гг. — М.: Республика, 1995, с. 6). Більшість військових заводів, котрі виготовляли літаки, танки, гармати і боєприпаси, знаходилися в містах, якими оволодів противник. Ми втратили свій алюміній, гуму й багато інших найцінніших і найнеобхідніших матеріалів. Це тільки в газетах красиво писали, що!!!! евакуйований, наприклад, із
• Харкова тракторний завод учора прибув на Урал, а сьогодні вже випускає танки, що Запорізький авіаційний завод таким же чином штампує в Сибіру літаки. Так, наші люди в тилу виконували титанічну роботу, вдень і вночі трудилися не покладаючи рук. Усе це було.
• Та було й інше. Влітку 1942 року, коли в нас залишалося дуже мало танків, гармат, а авіація була знекровлена, !!!!!!!!те, що ми отримували за лендлізом із Америки й Англії, нам дуже допомагало, часто буквально рятувало. Починаючи з осені 1942 року й аж до завершення війни, наші грізні !!!!!!!!«катюші» були встановлені на американських автомобілях — «студебеккерах», більшість важкої і середньої артилерії також тягнули ці машини. Високопрохідні «студе-беккери» доставляли боєприпаси й піхоту до оточеного Сталінграда. І в наступні роки більшість наших гармат тягнули «студебеккери». На них же швидко перекидали піхоту й боєприпаси. !!!!!!!!!Усі наші генерали й полковники їздили на американських всюдиходах «вілліс».
• Усім відома роль наших танків у війні проти фашизму. Але довгі роки (весь воєнний і післявоєнний період) ми зовсім не знали, що після втрат десятків тисяч танків у боях перших місяців війни і здачі в жовтні 1941 року Харкова, заводи якого були головними постачальниками цих грізних машин, Червона Армія виявилася по суті без танків, а країна — без танкобудування.
• Надаю слово такому авторитету, як маршал Жуков. У своїй строго документальній книзі «Тайны уходящего века» А. Зенькович наводить черговий донос В. Семичастного в Політбюро на маршала Жукова (зберігся в архіві Політбю-ро), котрий у довірчій бесіді одному з колег із приводу видання «Історії Великої Вітчизняної війни* говорив: «...Лакована ця історія. Я вважаю, що в цьому відношенні описання історії, хоча теж спотворене, але все-таки чесніше, у німецьких генералів, вони правдивіше пишуть. А ось «Історія Великої Вітчизняної війни» абсолютно неправдива.
• Ось зараз говорять, що союзники нам не допомагали... Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви і не могли б продовжувати війну... !!!!!!!!!Одержали 350 тисяч автомашин, і яких машин! У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим заряджати патрони для гвинтівок, американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі. Хіба ми б змогли швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю?» (А. Зенькович. Тайны уходящего века. — М.: Олма-пресс, 1999).
•
• Голова КДБ Семичастний наставив жучків-підслуха-чів у кабінеті, на кухні та навіть під ліжком у спальні маршала. Доносив у Політбюро і влаштував Жукову нестерпне життя. Його зробили самітником. Боячись провокацій, він навіть зі своїм сватом, маршалом Василев-ським, не зустрічався. Хто-хто, а маршал Жуков був добре обізнаний про страшні втрати Червоної Армії влітку й восени 1941 року, і в даному випадку він оцінює допомогу союзників об'єктивно.
•
• Снарядів, патронів і пороху на випадок війни у нас було достатньо. Проте основна частина цих запасів була захоплена ворогом улітку 1941 року. !!!!!303 підприємства, що випускали боєприпаси, ми втратили до листопада 1941-го. На цих заводах вироблялося в місяць понад 13 мільйонів корпусів снарядів, мін, авіабомб, біля 8 мільйонів підрива-чів. Були захоплені п'ять із восьми порохових заводів.
~ 16 ~
!!!!!!! Були періоди, коли в багатьох найтяжчих боях наші льотчики воювали здебільшого на американських літаках. Наше літакобудування було відновлене великою мірою за допомогою американського алюмінію.
!!!!!!!!!У 1943—1945 роках більшість наших піхотинців були одягнені в шинелі з американського сукна, а черевики майже всі ми носили лише американські.
!!!!!!!Цукор, багато видів консервів були також зарубіжні. Американська тушкована свинина була головною їжею на фронті.
!!!!Ось неповний перелік матеріалів і зброї, відправлених Радянському Союзу з 7 листопада 1941 року по 20 вересня 1945-го тільки із СІЛА (без Англії): 14795 літаків, 7556 танків, 51503 джипи, 375883 вантажних автомобілі, 8071 тягач, 8218 зенітних гармат, 131633 автомати, 313650 тонн вибухівки, 1981 паровоз, 11155 товарних вагонів, 90 транспортних суден, 105 кораблів протичовнової оборони, 197 торпедних катерів, 4062000 тонн харчових продуктів, 2540000 тонн сталевого прокату, 2422000 тонн пального, 764000 тонн хімікатів, 3786000 шин і 15417000 пар армійського взуття (ж. «Америка», 1985, вересень, № 346, с. 18).
Я кажу про це до того, що, якби армії Кирпоноса не затримали німців біля Києва, то крах міг би статися наприкінці осені, і тоді б нам допомога не зарадила. Та оскільки вистояти в 1941 році Червоній Армії вдалося, а американці здійснили подвиг біля Мідуею, то все відбулося так, як відбулося, але, втрати наші, хоча й величезні, могли би бути просто жахливими.
Гітлер у своєму прагненні знищити слов'ян міг би добитися мети, але, на наше щастя, йому не дали цього зробити війська Червоної Армії, народи СРСР !!!і наші союзники.
ЗАГИБЕЛЬ ГЕНЕРАЛА КИРПОНОСА, АБО ЧЕСТЬ ОФІЦЕРА — ВИЩА ЗА ЖИТТЯ
Великі звершення наших хоробрих воїнів під Москвою, Сталінградом, Курськом і Бєлгородом, на всіх інших ділянках у 1942—1945 роках заслуговують слави й поваги ще більших, ніж ми це робимо. Полководці й воєначальники Жуков, Ко-нєв, Рокосовський, Толбухін, Мерецков, Малиновський, Москаленко, Ватутін, Тимошенко, Черняховський, Єременко, Чуйков, Василевський, Говоров, Воронов, Гречко, Якубовський та багато-багато інших заслужили глибоку повагу нашого народу й вічну пам'ять. Та серед цих славних імен повинне бути й прізвище Кирпоноса. Його ратні подвиги в обороні Південно-Західного фронту величезні, а трагічна загибель була геройською. Помираючи, він рятував Батьківщину — Радянський Союз, рідну Україну й свою честь.
Характерна деталь: перед відступом до урочища Шумейко-вого за ним прислали літак, щоб евакуювати в тил. Кирпонос відмовився, залишився разом зі штабом, своїми товаришами, щоб разом вийти з оточення або розділити лиху долю. І вчинив мудро. Більше того, він вчинив високоморально щодо тих, хто разом із ним боровся до останку, бився на смерть.
У літак, присланий для вивезення його з оточення, Кирпонос розпорядився повантажити тяжко пораненого генерал-полковника 1.1. Людникова. І через багато років останній напише: «Кирпоносу я зобов'язаний життям» (И. И. Людников. Дорога длиною в жизнь. — М.: Воениздат, 1969, с. З).
А ось що повідомляє в своєму листі учасник оборони Києва лейтенант А. Ачкасов:
«Пам'ятаю, наприкінці серпня фашисти скинули листівки з картою Київського укріпрайону. У них, як завжди, говорилося про марність нашого опору. Нас запевняли, що командуючий фронтом генерал Кирпонос здався в полон. Командуючий, зібравши командирів і політпрацівників 1-го зведеного полку, запитав:
— Усі читали листівки?
— Так, — відповіли ми хором.
— Так ось, запам'ятайте й передайте всім, що я в полон ніколи не здамся, буду боротися, доки по мені не проповзуть фашистські танки.
Він сказав це з такою силою і пристрастю, що в мене мурашки по тілу побігли. Не бачив особисто, як загинув наш командуючий, але в тому, що тримався він до останку, не сумніваюся — такою він був людиною». (Ці рядки з листа лейтенанта Ачкасова надіслала автору дочка генерала Кирпоноса Євгенія Михайлівна).
Фронтовики вірили своєму командуючому, а от Верховний Головнокомандуючий Сталін вірив фашистським листівкам і геббельсівській пропаганді. Читач у цьому переконається, коли я нижче розповім,!!!!!!! із яким цинізмом в повісті говорив про Кирпоноса Сталін першому секретареві Далекосхідного крайкому партії Боркову й командуючому Особливим Далекосхідним військовим округом генералу армії Опанасенку: «ЛюдиБерії вважають, що Кирпонос перебіг до Гітлера й уже працює на німців. Я цього також не виключаю».
~ 17 ~
• Підкреслюю: Кирпонос у той фатальний час діяв мудро, залишившись на бойовому посту серед своїх оточених військ. Багато воєначальників упевнено заявляють, що його неминуче чекала б доля командуючого Білоруським фронтом генерал-полковника Павлова, героя війни в Іспанії, якого Сталін наказав розстріляти за поразку в Білорусії. Кирпоноса обов'язково зробили б хлопчиком для побиття за чужі гріхи, а особливо за ті, які зробив Сталін. Його б розстріляли й уміло «довели» б його провину за втрати в Україні.
• До цього часу ні істориками, ні військовоначальниками твердо не заявлено, що Кирпонос і його солдати, затримавши ворога в боях за Київ на два місяці, зірвали гітлерівський бліцкриг.
• Страшно уявити собі, що б могло бути, якби Гудеріан у липні від Смоленська ринувся на Москву. Адже тут тільки 340 кілометрів. І якби німці її захопили, то японці також виступили б проти нас, а не проти американців. Адже все висіло на волосинці.
• Де і коли б закінчилася війна? Якою ціною? Я часто задумуюся над цим. Адже в той час танкісти Гудеріана майже не зазнали втрат. А після боїв у київському котлі їх залишилася тільки половина. Генерал Гальдер це документально підтвердив.
• Хто воював у кінці листопада і в грудні на Московському напрямі, той знає, яка була того року сувора зима. Безкінечні російські простори покриті глибоким снігом. Крижаний вітер миттєво замітав сліди танків, автомашин і кінних військових обозів. Дороги тижнями були непрохідними для автомобілів. Німецькі солдати без зимового обмундирування. Наші далекосхідні і сибірські дивізії, котрі підійшли на бойові позиції під Москвою, навпаки, були добре екіпіровані. Бійці мали кожухи, валянки й інше хороше зимове обмундирування, одержували добре харчування. І саме ці війська завдали поразки німцям у грудні 1941 року. Але умови для цього були створені героїчними діями воїнів Кирпоноса, жителів Києва й України, які самовіддано боролися проти фашистських окупантів.
•
• НАШІ «ФЕРМОПИЛИ»    !!!!!!!!!!
• Радянський народ ніколи не прагнув будувати свій добробут за рахунок інших держав і народів. І не його вина, що був утягнений своїми вождями в політичні інтриги, які всі ми зараз засуджуємо. Але це окреме й велике питання, що вимагає особливого дослідження. У цій же книзі мені хочеться висвітлити хід подій під час оборони Києва, роль частин Червоної Армії та українського народу у цій найбільшій битві Другої світової війни, що зайняла особливе місце у зриві бліцкригу й урятуванні Москви.
• Понад 20 років тому, !!!!!!будучи керівником Полтавської області, протягом кількох днів я приймав групу українських письменників і журналістів. Під час численних зустрічей і бесід із працелюбними полтавцями говорили про життя і роботу, про прагнення людей поліпшити культуру та економіку. В останній день перебування київських гостей я їм показував місце загибелі генерала Кирпоноса і його бойових побратимів.
• Умостившись, хто на лавках, хто просто на землі, зіпершись спиною на стовбури дерев — очевидців смертельного бою і героїчної загибелі командирів та бійців Південно-Західного фронту, вони уважно слухали мою розповідь про події тих грізних часів. Після розповіді запала довга пауза. Усі притихли, схиливши голови. І чувся тільки тихий шелест листя зранених дерев, стовбури яких густо нашпиговані осколками снарядів, мін і кулями, багато разів умиті кров’ю захисників Києва, рятівників Вітчизни. На думку спала аналогія: герої загинули так, як колись спартанський цар Леонід і його триста воїнів, котрі свідомо віддали життя в смертельному бою у вузькій ущелині Фермопили за врятування армії і Греції від перських загарбників...
•
• І в ті хвилюючі хвилини пам’яті в наші душі раптом увірвалась і вразила серця пісня — про любов до Батьківщини, про безприкладну хоробрість її захисників-солдатів, про безмежну любов матері до сина, який поліг, захищаючи сімейне вогнище, свій народ і землю від пришельця-поработителя:
• Степом, степом йшли у бій солдати.
• Степом, степом даль заволокло.
• Мати, мати стала коло хати,
• А навкруг в диму село.
• Степом, степом розгулись гармати,
• Степом, степом клекіт нароста.
• Степом, степом падають солдати,
• А навкруг шумлять жита.
• Степом, степом поросли берізки,
• Степом, степом сонце розлилось.
• Степом, степом стали обеліски,
• А навкруг — розлив колось.
• Степом, степом людям жито жати,
• Степом, степом даль махне крилом.
• Мати, мати жде свого солдата,
• А солдат спить вічним сном.
• Ця пісня — про матір, котра, заламуючи руки, страждає від неймовірного горя, про село, що гине в диму й вогні, про солдатів, які падають від ворожих снарядів і куль, про жито, що колишеться навколо, шелестить колоссям і ридає, проливаючи сльози-росинки на землю, бачачи, як гинуть люди, для яких воно — жито — росте на широких українських полях, наливає своє колосся цілющими зернинками, щоб ті, хто їх сіяв і доглядав, були ситими, здоровими й, урешті-решт, щасливими...
• ~ 18 ~
•
• Ця пісня нашої епохи, мого покоління, як і тисячі її попередниць, створених народом за багатовікову історію, має невмируще значення. Бо у ній — життєва правда українського народу. Життєва правда, що ллється зі слів і музики наших пісень, обумовлена насамперед тим, що, як і весь народ-автор, так і окремі їх творці були завжди в активному спілкуванні з життям — у труді чи ратному ділі, через серце й розум пропускали все, що відбувалося навколо. Працелюбний, хоробрий і мудрий український народ творив ці геніальні пісні з простих, точних слів, без будь-яких шшшомовностей. Та в цих простих словах завжди бачиш і відчуваєш душу нашого народу. Відчує її навіть той, для кого українська мова — не рідна.
• Еще от самой колыбели
• К свободе страсть зажглась во мне;
• Мне мать и сестры песни пели
• О незабвенной старине.
•
• Це рядки !!!!!!!з поеми «Наливайко», в якій мужній декабрист Рилєєв наголошував і високо підносив виховну роль українських пісень, їх вплив на розвиток свободолюбивого характеру.
• Українські пісні, запевняв Гоголь, не відриваються і на мить від життя і завжди відповідають певним почуттям та історичному моменту. їх мелодійні звуки чи рокіт героїчних дум і балад об'єднували й допомагали нашим прадідам багато тисячоліть тому обживати степи України, сіяти й жати хліб, будувати села й міста, захищати свої сім'ї.
• Мудрий і доблесний Боян ударяв по струнах і співав народу, закликаючи припинити ганебну й підлу міжусобицю, війну брата проти брата, бо це приведе в Русь чорні хмари ворожого нашестя. І Боян був далеко не першим, хто мудрим словом і задушевною піснею кликав народ до свого захисту, порятунку рідного краю. Під звуки героїчних пісень і дум ставали під прапори рятівників Вітчизни дружинники київських князів-патріотів, воїни Гуні, Ост-ряниці, Наливайка, Тараса Трясила, Самійла Кішки, Сірка, Палія, всіх славних полковників війська Запорізького, Правобережної і Лівобережної України, легендарні лицарі, помічники Великого Гетьмана Богдана Хмельницького
• — Іван Богун, Максим Кривоніс, Морозенко, Нечай і їхні побратими, всі гетьмани свободолюбивого народу й тисячі тих, кому довелося боротися за свободу України в наступні століття, особливо в жорстокому двадцятому.
• У цих піснях — душа і життя народу. Пісня «Степом, степом» наповнює серце великою любов'ю до матері, Батьківщини, до захисника рідного краю. Слухаючи її, не можна стримати сльозу. Але ця сльоза — не тільки знак печалі, але й трубний звук великого патріотичного почуття любові до рідної України, готовності стати на її захист...
• ...Втім, повернемося до згадки про Фермопили. Вона не випадкова. Адже бої під Москвою, Сталінградом, Ленінградом, Курськом і Бєлгородом — це також «Фермопили» Червоної Армії і нашого народу. Та серед цих та інших видатних подвигів нашої армії і нашого народу гідне місце займають «Фермопили» біля стін древнього Києва й у непомітному тихому урочищі Шумейковому, що неподалік від найчистішої української ріки Сули й козацьких поселень,!!!!містечок Сенчі й Лохвиці Полтавської області...
• Перед тим, як попрощатися з письменниками та журналістами, ми підійшли до джерельця, що тамувало спрагу Кирпоноса і його приречених воїнів. Першим випив холодної і чистої, мов сльоза, води Юрій Мушкетик і пустив дерев'яний черпак по колу. До мене підійшов головний редактор журналу «Київ» Петро Перебийніс і попросив описати розказане й надіслати до журналу. Я пообіцяв. І хоча потім життя перед кожним із нас ставило проблему за проблемою, крутило нами так, що було не до мемуарів, про прохання редактора я не забував. Але лише тепер з’явилася можливість викласти деякі факти із тих грізних подій, про які роздумую в цій книзі і які не дадуть мені спокою ніколи. Дай, Боже, мені сил і вміння подати на суд читачів цільну оповідь про героїчні діяння наших батьків і братів, синів усіх народів колишнього Радянського Союзу.
• СТАЛІН ЯК ПОПЛІЧНИК... ГІТЛЕРА
• Сучасний читач, можливо, навіть здивований і вражений фактами, поясненнями й висновками автора, хотів би, і я переконаний у цьому, сподіватися, що жертви Другої світової війни були недаремними, що вони ніколи більше не повторяться. !!!!!!Не один раз різні народи, уведені в оману своїми урядами, були втягнуті у несправедливі війни. Та жоден народ ніколи не починав війну просто заради вбивства й грабежу. Ці якості величезною мірою характерні і німецькому народу, якого спритно обдурили Гітлер і геббельсівська пропаганда. Його підло втягнули в боротьбу за новий порядок у Європі, !!!!!!!
• ~ 19 ~
• Що ж насправді готували нам Гітлер і його банда, дізнаємося з откровень фюрера під час застольних бесід у ставці «Вовче лігво» (в районі Растенбурга), записаних його референтом Генрі Піккером: «Туди [на окуповані території. — Ф. М.] не повинен прийти жоден учитель, не слід уводити для завойованих народів ніякої обов’язкової шкільної освіти. Знання росіян, українців, киргизів та ін., їх уміння читати і писати нам тільки на шкоду. Адже це дало б змогу більш здібним серед них умам виробити певне знання історії, а тим самим прийти до деяких політичних ідей, вістря котрих постійно спрямовувалося би проти нас.
• Значно краще встановити в кожному селі радіо-гучномовець, щоб таким чином розповідати людям усякі новини і давати їм розважальний матеріал, ніж робити їх здатними до набуття політичних, економічних і подібних знань. Тому нікому і в голову не повинно прийти повідомляти підкореним народам по радіо будь-які відомості про їх попередню історію: ні, по радіо треба передавати музику і знову ж таки музику!...1 А якщо люди можуть багато танцювати, то це навіть із нашого досвіду часів системи [тобто Веймарської республіки. — Укл.] вітається поголовно всіма» (Адольф Гитлер. Из «застольных бесед» в ставке фюрера; август 1941 г. — июль 1942 г.//Откровения и признания: Нацистская верхушка о войне «Третьего рейха» против СССР: Секретные речи. Дневники. Воспоминания/Перевод . с нем. и сост. Т. Я. Рудой. — М.: Терра, 1996, с. 139).
• Так міркував головний фашистський виродок за вечерею 14 квітня 1942 року, коли готував свою армію для походу на Сталінград, захоплення Північного Кавказу і Баку.
• А ось що він виробляв над радянськими людьми, коли вермахт, зазнавший ряду розгромних поразок, відступав на захід.
• Найближчий виконавець нелюдських наказів Гітлера рейхсфюрер СС, імперський міністр внутрішніх справ Генріх Гіммлер вимагає тотального !!!!!!знищення Донбасу і всіх інших областей України.
• Ось його наказ:
• «Всім вищим чинам СС і поліції України.
• 7.09.1943 р.
• Генерал ІІІтапф видав кілька спеціальних наказів, що стосуються Донецького басейну.
• Терміново встановіть з ним контакт. Покладаю на вас обов'язок всебічно взаємодіяти з ним. Необхідно при нашому відході з тієї чи іншої області України не залишати там жодної людини, жодної голови худоби, жодного центнера зерна, жодної залізничної рейки, жодного цілого будинку, жодної шахти або рудника, не зруйнованих на роки, жодного неотруєного колодязя. Ворог повинен отримати тотально спалену землю. Негайно обміркуйте ці питання зі Штапфом і зробіть для виконання вказаних заходів усе, що в людських силах» (Тайны истории. — М.: Терра, 1996, с. 268).
• Гітлер, Гіммлер, Геббельс, Борман та інші вищі нацистські чини вимагали від командирів німецьких військ, поліції й державних чиновників при відступі залишати після себе «спалену землю»: «жодного цілого будинку», «жодного неотруєного колодязя», «при відході з тієї чи іншої області України не залишати там жодної людини». Фашистські верховоди вимагали поголовного знищення українців.
•
• !!!!!Подібним чином до України та українців ставився і наш «вождь».
• За що, за які вигадані гріхи !!!!!!!тиран Сталін розпорядився видати мерзенний наказ: вважати їх зрадниками, виселити в Сибір усіх, хто знаходився на окупованій ворогом території. Оскільки окупована була вся Україна, то депортації підлягали всі українці. Зараз дехто намагається «довести», що такого наказу не було.
•
• Сталін підло брехав усьому світові, що більше двадцяти тисяч польських офіцерів, священиків та інтелігенції в Хатині й інших місцях знищили німецькі фашисти. Навіть була створена надзвичайна комісія з авторитетних радянських учених, які «обгрунтовано довели» вину гітлерівців за розстріл безневинних поляків. І світ, крім польського народу, вірив цій брехні. !!!!!!!І ось у дев'яностих роках, через півстоліття після страшного злочину Сталіна і його банди, президент Росії Єльцин знаходить в архіві Політбю-ро ЦК КПРС і обнародує надсекретні документи, підписані Сталіним, Берією, Молотовим про знищення поляків.
• Адресую читача до моєї книги «Переорані покоління», в якій цитую розповідь міністра внутрішніх справ України генерала Рясного, котрий мав цей надсекретний документ про депортацію українців і користувався ним у роботі. !!!!!!!!!!!!!!!!!!!У главі «Сталінсько-гітлерівський геноцид проти українців» наводжу факти і документи — накази Сталіна і Гітлера, згідно з якими нищилось населення України, яке з вини «вождя» знаходилося на окупованій фашистами території.
• 1
• Чи не цим, мовби виконуючи заповіт фюрера, займається більшість каналів наших ЗМІ? Звертаю увагу шановного читача, що дане питання докладніше висвітлене нижче (див. с. 95—100).
• ~ 20 ~
• І ось тепер, після повернення наших, після звільнення від ворога, Сталін хоче вислати всіх українців у Сибір. За що? За те, що українці? За те, що рятували свій народ?
• У «Комсомольской правде» за 3 лютого 1990 року С. Заворотний і Т. Положевець у статті «Операція голод» повідомляють: «В Ялті, за спогадами Едварда Сттеніуса, Сталін довірливо бідкався Рузвельту, що його становище на Україні тяжке, ненадійне. Що приховувалося за цими словами, стало відомо пізніше. Виявляється, Сталіну було недостатньо голодомору. На черзі стояло виселення всіх українців у кінці або відразу після війни. Сталін довго потім жалкував, що йому так і не вдалося втілити в життя свої плани. За словами Хрущова, Сталін був прикро вражений тим, що неможливо виселити всіх українців — не вистачало ні місця для поселення, ні потрібної кількості транспорту».
• Коли ж ви, сьогоднішні шанувальники «вождя», ті, що носите в колонах його портрети, зрозумієте, якого душогуба прославляєте?!
• Вам давно пора зупинитись, обдумати і дати ту оцінку, якої він заслужив, за допомогою Гітлера організувавши світову бійню, за погром українського й інших народів.
• Вельмишановний українцю і представник будь-якого народу чи нації колишнього Радянського Союзу, а тепер СНД! Вдумайся, будь добрий, у поведінку і долю українців, яких називаю на цих сторінках, у долю мого народу. Підкреслюю і звертаю твою увагу, що так, як вели себе під час організованої Сталіним і Гітлером Другої світової війни Свдокія Бабич, Ганна Дробот, Марія Пархоменко (про подвиг цих українок у війну розповідаю в книзі «Куди йдеш, Україно?»), Іван Кожедуб, генерал Кирпонос, лейтенанти Ільченко і Берест, Меланка Семінько, мої батьки, тітка Марія й Іван Дем'янович Пишний, так, як чесно і героїчно вели себе росіяни і всі без винятку народи і нації колишнього Радянського Союзу, в тім числі радянські німці, чеченці, інгуші, кабардино-балкарці, калмики, кримські татари і всі, кого кривавий «вождь» депортував до Сибіру, так само чесно і героїчно вели себе в лиху воєнну годину всі мої земляки.
• Чоловіки-українці призовного віку були мобілізовані в Червону Армію, на смерть боролись проти фашистської навали. Жінки, яким випала така доля, як вищеназваним, вчиняли так само, як Свдокія Бабич, Ганна Дробот і Марія Пархоменко. Українські трактористи, комбайнери, шофери залишали свої сім'ї і гнали техніку на схід, щоб не дісталася ворогу. Українці — жителі всіх міст, робітники заводів і транспорту, яким випадала доля за наказами місцевих органів влади демонтувати заводи і фабрики, відправляли їх на Урал і в Сибір, чесно і самовіддано виконували цю роботу, залишали свої хати і квартири, залишали на поталу ворогу дітей, жінок та стареньких батьків і везли станки й інше заводське обладнання і там часто просто неба на снігу, у морози лаштували його до роботи, виробляли зброю і техніку для Червоної Армії.
• Командуючий Південно-Західним фронтом, українець, генерал-полковник Кирпонос і тисячі офіцерів, його побратимів — росіян, українців і з інших народів, сотні тисяч воїнів — синів усіх народів Радянського Союзу організовують не знаний до цього на фронтах Другої світової війни опір гітлерівцям, стоять на смерть, захищаючи Україну і древній Київ. Саме вони більше, ніж інші фронти, зривають бліцкриг, рятують Москву від захоплення Гітлером у 1941 році.
• Тричі Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб, тисячі й тисячі відомих героїв-українців — пілотів, танкістів, артилеристів, матросів, мільйони невідомих українців-піхо-тинців разом із синами всіх народів Радянського Союзу захищали Батьківщину на всіх фронтах — від Мурманська до Москви, Сталінграда, Кавказу.
• Ці факти поведінки синів мого народу у війні наводжу в зв'язку з тим, що Сталін постійно торочив: «українці зраджують... погано воюють».
• Рятівник Москви, генерал-полковник Кирпонос, як епічний герой, гине в бою в урочищі Шумейкове Лохвицького району Полтавської області 21 вересня 1941 року, а через два тижні, в жовтні, Сталін у своєму кремлівському кабінеті говорить першому секретареві Далекосхідного крайкому партії Боркову і командуючому Далекосхідним особливим військовим округом генерал-полковнику Опанасенку: «Люди Берії припускають, що Кирпонос переметнувся до Гітлера і вже працює на німців. Я цього теж не виключаю. Українці взагалі погано ведуть себе, багато здаються в полон, населення вітає німецькі війська» (Ф. Моргун. Перепаханные поколения. — Бєлгород: Облтипогра-фия, 1988, второе издание, с. 453; Ф. Моргун. Проклятие войне. — Полтава: Полтавський літератор, 2001, издание четвертое, переработанное и дополненное, с. 101).
• ~ 21 ~
• Чи можна після цього дивуватися, чому Сталін викреслив зі списку представленого до присвоєння звання Героя Радянського Союзу українця лейтенанта Ільченка, який захопив у полон фельдмаршала Паулюса, і чому він так підло вчинив, позбавивши високої нагороди за встановлення прапора над рейхстагом молодшого лейтенанта українця Береста?
• Шановний читачу!
• Якщо ти уважно ознайомишся з внутрішньою і зовнішньою політикою Сталіна у 30-і, 40-і роки, то побачиш:
• 1. Сталін активно допомагав Гітлеру пробратися до влади. Це той самий Сталін, який найпершим у Радянському Союзі уважно прочитав книгу Гітлера «Майн Кампф» зразу ж після її виходу. Це того самого Гітлера, який у своїй книзі поставив головну мету — знищення слов'ян, і в першу чергу українців, поневолення України Німеччиною.
• 2. Сталін активно допомагав Гітлеру озброїтися і розпочати Другу світову війну.
• Згідно з Версальським договором Німеччина не мала права озброюватися. І тут виручає Сталін. На радянських заводах під завісою особливої секретності вироблялися для німців літаки, танки, підводні човни, багато видів зброї, в тому числі й хімічної. В наших військових училищах навчалося багато фашистських льотчиків, танкістів, артилеристів, серед яких і майбутні фельдмаршали.
• До цього часу в Росії опубліковано !!!!!багато робіт учених, істориків і публіцистів, які доводять особливу запопадливість Сталіна в озброєнні Гітлера. Найбільш докладно цю тему висвітлюють доктор історичних наук Ю. JI. Дьяков і кандидат історичних наук Т. С. Бушуєва в своїй капітальній праці «Фашистский меч ковался в СССР» (М.: Советская Россия, 1992, 382 с.).
• 3. Сталін свідомо брехав радянському урядові, командуванню Червоної Армії і народу, що Гітлер у 1941 році на СРСР не нападе. Цим самим створював Гітлеру ідеальні умови для успіху в перші місяці війни.
• Раніше, в своїх книгах «Безсмертна душа України. Задовго до салютів», «Борозна», «Переорані покоління», «Прокляття війні», посилаючись на заяви начальників Генерального штабу Червоної Армії маршалів Шапошникова, Жукова і багатьох інших авторів, я зазначав, що вже на початок 1941 року в Радянському Союзі було понад 20 тисяч танків. Згодом мені вдалося ознайомитися з новою, більш повного, інформацією. Вище в цій книзі наводжу документальні дані, подані відомим російським письменником та істориком Вітчизняної війни Каремом Рашем, який стверджує, що «до початку війни в СРСР було більше танків, ніж у всіх державах світу разом узятих — понад ЗО тисяч одиниць».
• Та ось зовсім недавно, вже після того, як була підготовлена до друку ця робота, в Москві придбав книгу «Загадка века» (М.: Изд-во «Вече», 2005). Автори — маршал Ф. I. Голіков і доктор історичних наук В. А. Анфілов. Так-так, той самий Голіков, котрий перед війною був начальником Головного Управління Розвідки Червоної Армії і котрий постійно інформував Сталіна, що Гітлер у 1941 році на Радянський Союз не нападе. Так ось у цій книзі маршал Голіков уперше заявляє, що в нього не було жодних підстав передбачати, що Гітлер не повалить на нас війною, а інформацію про його «миролюбність» він посилав особисто Сталіну, минуючи міністра Тимошенка і начальника Генштабу Жукова, знаючи, що саме таку інформацію хотів одержати від нього вождь.
• Голіков знав, що якби він доповідав правду про наміри Гітлера, то він наклав би головою. Він краще за інших своїх колег був поінформований, який погром вищих і досвідчених військових кадрів учинив Сталін, практично обезголовивши Червону Армію — від кращих командирів Генерального штабу, командуючих військовими округами, арміями, корпусами, дивізіями до командирів полків, батальйонів, рот і взводів. Офіцерську честь цей догідливий воєначальник, який пізніше одержав від Сталіна вище воїнське звання маршала, мав зовсім іншу, ніж генерал-полковник Кирпонос, котрий загинув з вини Сталіна і Голіко-ва, що берегли свої шкури і, як вважає багато знаючих учених, свідомо потураючи Гітлеру, згубили майже 40 мільйонів радянських людей, допомогли «фюрерові» вчинити погром могутньої держави до Ленінграда, Москви, Воронежа, Сталінграда і Кавказького хребта.
• Шановний читачу і особливо мій ровеснику, привчений Сталіними, голіковими та їм подібними вірити в величезну перевагу фашистської Німеччини в танках, літаках, гарматах — у техніці і живій силі (і в цьому нібито була головна причина поразок Червоної Армії, загибелі і полону багатьох мільйонів наших воїнів у 1941 році) — приготуйся до потрясіння, яке не можеш не пережити, дізнавшись про те, як же було насправді.
• ~ 22 ~
• У книзі маршала Голікова і доктора історичних наук Анфілова на сторінці 194 повідомляється: «12 лютого Жуков представив урядові новий мобілізаційний план МП-41, який після ретельного розгляду був затверджений. Розробку документів щодо мобілізаційного плану наказувалося розпочати негайно, з розрахунком закінчення всіх робіт як у центрі, так і на місцях до 1 липня 1941 р.
• За мобілізаційним планом МП-41, з урахуванням наступних поправок, збройні сили намічалося розгорнути у складі: 303 дивізії (із них: стрілецьких — 198, танкових — 61, моторизованих — 31, кавалерійських — 13), 346 авіаполків, 5 управлінь повітряно-десантних корпусів, 10 окремих протитанкових артилерійських бригад РГК, 94 корпусних артилерійських полки, 72 артилерійських полки РГК. Окрім того, передбачалося розгортання відповідної кількості частин бойового забезпечення та обслуговування військ армій і фронтів.
• Після мобілізаційного розгортання чисельність армії повинна була становити 8,9 млн. чоловік. У її складі мало нараховуватися 32628 літаків (із них 22171 бойових), понад 106 тис. гармат і мінометів, майже 37 тис. танків, 10679 бронеавтомобілів, біля 91 тис. тракторів, 595 тис. автомобілів».
• Тепер, шановний читачу, зістав ці цифри з тим, що, напавши на нашу країну, Гітлер мав усього лише 3200 танків (якісно гірших, ніж наші), коло 4 тисяч літаків, набагато менше гармат і живої сили.
• Але величезна перевага через зрадницьку політику Сталіна, підлу поведінку таких воєначальників, як Голіков, була зведена нанівець.
• Армія і держава фатальний для народу час — напад Гітлера 22 червня 1941 року проспали. Наші танки і літаки були без пального, боєприпасів, без танкістів і льотчиків, які знаходились у відпустках або на риболовлі, екскурсіях, тільки не в своїх підрозділах. Саме з вини Верховного
• Головнокомандуючого Сталіна Гітлер, маючи значно менше техніки і живої сили, вчинив страшний погром нашим військам і радянському народу.
• Мені довелося читати значну кількість коментарів радянських авторів відомого повідомлення ТАРС від 14 червня 1941 року, складеного Сталіним. Його зазвичай глибоко не аналізують, а головним чином розмірковують про причини впевненості Сталіна, що Гітлер не збирається воювати проти нас. Сталін за довгі роки безпрецедентно жорстокого правління здійснив багато злочинів і підлостей. «Документ» від 14 червня за масштабами підлості переважає все. Увесь світ, у тому числі воєначальники наших західних військових округів, радянські люди знали, що війни з фашизмом не уникнути, що Гітлер ось-ось нападе, і в цей надзвичайно тривожний час з’являється «Повідомлення ТАРС», що присипляло всіх: адже слуги Сталіна привчили народ, що наш вождь усе знає, не помиляється, він пророк і добродій, день і ніч трудиться на благо народу, що він завжди має рацію, і цього разу теж. Повірили — і виявилися жорстоко покараними.
• Якби він був тим, за кого видавала його пропаганда, то він 14 червня від імені уряду і радянського народу, відповідно до міжнародної обстановки, замість підлого, догідливого «Повідомлення», яке обілювало головного фашиста, зобов’язаний був відкрито на весь світ заявити: «Ми (Радянська держава) мирні люди, наша мета — благо для свого і всіх народів світу, ми категорично не хочемо війни. Але бачачи, як до наших кордонів підведена величезна армія — майже 200 дивізій, будуються аеродроми і бази забезпечення військ боєприпасами, вважаємо, що на нас збираються напасти. Тому відкрито заявляємо, що Червона Армія одержала наказ бути готовою до відсічі агресії*. Гітлер не гірше за Сталіна знав силу і міць нашої армії. Отримавши таке попередження, він підібгав би хвіст і скавучи відповз би в свою шакалячу нору під Растенбургом, яку Геббельс для залякування назвав «Вовче лігво».
• Проте у Сталіна, як і в Гітлера, була інша мета: зав’язати затяжну, кровопролитну Другу світову війну, і вони її «успішно» виконали.
• 4. Червона Армія була в багато разів могутніша за гітлерівську армію і, незважаючи на величезні втрати у результаті зради Сталіна, у перші дні війни (в червні і липні 1941 року) могла розгромити агресора. Та Сталін завадив цьому, забравши у Кирпоноса потужну армію Конєва, яка вже фактично вступила в бій, і танковий корпус Рокосовського. Якби танкові корпуси Кирпоноса плюс армія Конєва і танковий корпус Рокосовського вдарили по арміях Рунд-штедта одночасно, як того хотів Кирпонос, а не в різний час, як це змусив зробити Жукова Сталін, то без усякого сумніву 2400 танків Кирпоноса, якісно кращих за німецькі, розгромили б 600 танків Клейста, рухнула б уся група «Південь», фронт Рундштедта, а війська Кирпоноса отримали б можливість зайти в тил фашистських армій групи «Центр», що рвалися до Смоленська і Москви, і вчинили б Гітлеру повний розгром. Але у результаті злочинного втручання Сталіна у тактику боїв перших днів танкова група Клейста громила наші танкові корпуси поодинці у різні дні, тобто, не маючи ніяких переваг, а, навпаки, маючи всі шанси на повний розгром, Клейст виявився врятованим Сталіним і отримав можливість розбити наші роздроблені танкові корпуси.
• ~ 23 ~
• 5. У лютому і березні 1943 року Червона Армія мала повну можливість не лише розгромити армію Паулюса у Сталінграді, а знищити все півторамільйонне угруповання Манштейна і переможно закінчити війну, та Сталін знову виручає Гітлера — війна триває ще два роки.
• 6. Виконуючи волю Сталіна, ставка видала наказ № 0428 від 17 листопада 1941 року, відповідно до якого вимагалося: «в тилу німецьких військ знищувати і спалювати дотла всі населені пункти... використовувати для цього авіацію, артилерію, мінометний вогонь, команди розвідників, лижників, партизанські диверсійні групи», знищувалося населення на окупованій фашистами території. А оскільки Україна була окупована вся і часто міста і села переходили із рук у руки по кілька разів, то українці від цього страшного сталінського наказу страждали більше за всіх — саме цього Сталін і хотів. Такі ж накази Гітлера, за якими вимагалося від німецьких військ і поліції при відступі залишати після себе «спалену землю», «жодного цілого будинку», «жодного неотруєного колодязя», при відході з тієї чи іншої області України не залишати там «жодної живої людини». Фашистські верховоди вимагали поголовного знищення українців. А тих, хто вцілів, Сталін хотів зіслати в Сибір. Немовби ці злодійські накази Сталіна і Гітлера готувалися в одному і тому ж штабі. І мета в них була одна — знищити населення України.
• Шановний сучаснику! Шановний українцю! Вдумайся в поведінку і дії цих душогубів нашого народу.
• Гітлер і його банда вимагали від своєї армії знищення нашого народу за те, що не підкорився, не співпрацював з окупаційними фашистськими властями, боровся проти них, чекав повернення своїх і визволення з окупації.
• Сталін і його банда звинувачували українців у гріхах, яких вони не робили, збиралися вислати з України в Сибір всіх, що знаходилися на окупованій фашистами території. За що? За те, що вціліли і вистояли у фашистському полоні?
• Убивці типу Сталіна — організатори геноциду проти мого народу — розраховували, що вони вічно будуть при владі і їхні злочини залишатимуться вічною таємницею. Але в світі рано чи пізно торжествує правда, і сьогодні мільйони убієнних жертв кістлявими пальцями показують на вбивцю Сталіна і його банду. Це і є судний день і він завжди відбудеться над усіма вбивцями, організаторами геноциду, також і над тими, хто зараз готує або веде війни, чинить убивства.
• Сьогоднішні комуністи, які носять по майданах і вулицях портрети цього душогуба українського народу, подумайте, для чого він нищив ваших батьків?
• Спеціально підкреслюю, що більшість німецьких фронтових воєначальників і командирів нелюдських наказів Гітлера про поголовне винищення населення України, яке проживало на окупованій території, свідомо не виконувала. В результаті за 1943—1945 роки в основному за рахунок контингенту 1924—1927 років народження на Україні було мобілізовано та відправлено на фронт понад 3 мільйони чоловік (В. Гриневич, кандидат исторических наук. Воєнная мобилизация в Украине 1943—44 годов. — Газ. «Зеркало недели», 2005, 3 сентября). Чи мала таку кількість живої сили в той час уся німецька армія на Східному фронті?
• Сьогодні, як ніколи, вимагається для історії відкритий, суворий і невідворотний справедливий суд над усіма призвідцями війни! Необхідно суворо виявити своє відплатне презирство до всіх, хто за своїм політичним обов'язком владних керівників країни не вберіг народ від війни. І хай знають усі, кому народи довірили владу, що, якщо вони допустили втягнення людей у війну, їх чекає всенародна ненависть і нещадна, сувора кара.
• Професор А. Мокренко в газеті «Сільські вісті» за 1 червня 2001 року «Де ми, українці, поділись?», коментує книгу групи ленінградських учених за редакцією А. А. Шибанова, де повідомляється, що в 1929 році українці були найчисленнішим народом у Радянському Союзі — нас було 81 мільйон 195 тисяч.
• Рівно через півстоліття, в 1979 році, також був проведений Всесоюзний перепис населення. У довіднику «Населення СРСР» наведені такі дані: росіян — 137 млн. 397 тис., українців — 42 млн. 347 тис. (це вже із Західною Україною, Буковиною й Закарпаттям). Росіян, білорусів, татар збільшилося за півстоліття вдвічі; узбеків, вірменів, таджиків — втричі, а українців стало... у два рази менше?
• ~ 24 ~
• Що ж із нами трапилося і що відбувається зараз? Хто й коли розкриє істинні причини біди, в якій опинився мій народ?
• Дехто з моїх земляків намагається пред'явити претензії за такий стан до Росії, російських людей. Категорично не згоден! За роки так званої «інтернаціоналізації» і створення єдиної «спільноти радянських людей» багато втратили всі народи колишнього Радянського Союзу, також і російський. «Обвал» 1991 року виявився не випадковим. Він — наслідок, у тому числі, багаторічної недалекоглядної національної політики правлячої верхівки, а не вина російського народу. Без знання цієї правди неможливо зрозуміти інші важливі події нашого життя. Зокрема, правди про громадянську війну 1918—1920 років, про підготовку до Другої світової війни і хід цього побоїща народів, організованого Сталіним і Гітлером...
• Більшовицько-сталінський режим був бандитським. Він свідомо поділив змучених Першою світовою війною людей на «буржуїв» і «пролетарів», на білих і червоних, створив ситуацію для кровопролитної громадянської війни і знищення народу. Лише деякі офіцери колишньої царської армії уникли розстрілів. Сорок тисяч офіцерів і солдатів Врангеля, які здалися в полон Червоній Армії в Криму, були без суду і слідства розстріляні за наказом Троцького, а ЗО тисяч офіцерів — знищені під Ленінградом за наказом Зінов'єва... Ленін, Сталін і Троцький — виконавці геноциду проти донських козаків. Тільки на території Війська Донського знищена половина населення (ж. «Наш современник», 1996, М 8, с. 136).
• Ігор Родін у газеті «Киевский телеграф» у публікації «Звичайний більшовизм» повідомляє: «Денікінська комісія з розслідування діянь більшовиків у період з 1918-го по 1919 рік в узагальнюючому нарисі про «червоний терор» нарахувала понад 1700000 жертв. Є і статистика щодо класової приналежності, що була опублікована в англійській газеті «The Scotsman» у листопаді 1923 року: 28 єпископів, 1219 священиків, 6000 професорів та вчителів, 9000 лікарів, 54000 офіцерів, 260000 солдатів, 70000 поліцейських, 12950 землевласників, 355250 інтелігентів і професіоналів, 193290 робітників і 815500 селян, а всього 1776737 чоловік.
• Член колегії ВЧК Мартин Лаціс писав 1 листопада 1918 року в газеті «Червоний терор»: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми знищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що звинувачений діяв словом чи ділом проти Рад. Перше запитання, яке ви повинні йому запропонувати, — до якого класу він належить, якого він походження, виховання або професії. Ці питання і мають визначити долю звинуваченого. У цьому смисл і суть червоного терору».
• Перед визволенням Києва військами Денікіна більшовицька агонія була жахливою. На додачу до місцевих катів Москва прислала заступника голови ВЧК Якова Петерса. Хвиля терору обрушилася на мирне населення» (газ. "Киевский телеграф", 2004,17—23 грудня).
• Далі автор, посилаючись на документи, перераховує кількість жертв, розстріляних без суду і слідства в Києві, Таганрозі, Криму, в містах і станицях Кубані. Тільки в цих регіонах з 1918 по 1919 рік бандитський більшовицький режим знищив понад 1 мільйон 700 тисяч людей — еліти українського і російського народів.
• Кожний, хто зможе прочитати цю публікацію в газеті повністю, побачить, з якою жорстокістю більшовицькі садисти розстрілювали свої жертви, як гвалтували молодих дівчат у Краснодарі, чинили мерзенні розправи.
• Революція і громадянська війна коштували Росії величезних жертв. За період 1917—1921 років загинуло вісім мільйонів чоловік, а обсяг промислової продукції в 1920 році склав лише 13,8 % від царського, довоєнного 1913-го. (Иоанн, Митрополит Санкт-Петербургский и Ладожский. — ж. «Молодая гвардия», 1997, № 8, с. 29). У листі членам Політбюро Ленін вимагав: «Зараз, коли панує повсюдний голод, слід якомога більше розстрілювати представників церковної ієрархії». І розстрілювали масово. Від ста тисяч дореволюційних священиків уже до 1921 року залишилося всього сорок тисяч (Там само, с. ЗО—31).
• Злигодні, що роздирали російський, український і білоруський народи після жовтневого перевороту і громадянської війни, примусили мільйони громадян колись багатої й могутньої держави (до початку хитро спланованої змови проти Росії, результатом якої була братовбивча війна в 1918—1920 роках) покидати Батьківщину і шукати порятунку від загибелі і приниження за кордоном. На потягах, гужовому транспорті, а в основному пішки суходолом, пароплавами по морях і океанах мільйони біженців покидали рідні міста, села, станиці і хутори. Наші сучасники практично не знають і не відають, що більшість жителів Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Ростова, Севастополя, Одеси і багатьох інших міст або загинули в громадянську війну, або вимушені були тікати за рубіж. Чому це трапилося? Хто жив до революції в цих містах?
• ~ 25 ~
• Ті, хто був ближче до царської сім'ї або знаходився на військовій, урядовій службі, а також дворянство, козаки, вчені, інтелігенція, купці та інші верстви населення — всі масово переслідувалися більшовицьким режимом. Тому більшість «нових москвичів», які заполонили столицю, являли собою поріддя, що не вірило в Бога, не вміло і не бажало працювати на заводах і фабриках. Багато з них опинилися в ЧК, НКВС, стали чиновниками міністерств, охоронниками «керманичів революції», Кремля тощо. Сучасне покоління не знає, що до 1920—1922 років практично повністю поновилось населення Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Ростова, Севастополя, Одеси і багатьох інших міст, бо корінних жителів поглинуло ненажерливе черево революції і війни, голод і терор, розпалювані владою. Найбільш активна, освічена і дієздатна частина населення — еліта народу — викошувалась найжорстокішим терором.
• Полярні порти Мурманська і Архангельська винесли у світ північну хвилю сотень тисяч емігрантів, які розсіялись по всій Європі. Південна хвиля, пройшовши через залиту слізьми і кров'ю Україну і розорений Крим, ринулась на турецькі береги і Балканський півострів. Західна хвиля, переваливши через фронти братовбивчої бойні, звалилася на Прибалтику, Польщу, Чехословаччину, Югославію, Німеччину, Францію. На Далекому Сході прокотився через Сибір багатотисячний потік біженців, який затопив Маньчжурію, Китай, Корею та Японію.
• До 1920 року тільки в Німеччині зібралося близько 560000 російських емігрантів. Близько 100000 оселилися в Маньчжурії, десятки і сотні тисяч дісталися до США, Канади і в інші далекі краї. Десятки і сотні тисяч політиків, журналістів, адвокатів, лікарів, інженерів, комерсантів, промисловиків, священиків, чиновників цієї еміграції були химерно перемішані з мільйонами офіцерів, солдатів, козаків, звичайних селян, які тікали від більшовицького терору і голодної смерті.
• У борделях Пекіна і Сінгапура в 20-х роках кількість російських повій, гнаних у притони нуждою, зросла до таких розмірів, що на жаргоні злачних місць Харбіна та Шанхаю будь-яка біла повія стала називатися «російською дівчинкою» (Митрополит Иоанн. Закат Европы. — ж. «Молодая гвардия», 1997, № 2, с. 147—149).
• Та повернемося у Крим. Як Короленко в Полтаві, в той час видатний російський поет Максиміліян Волошин робив у Криму те ж саме: рятував від розстрілів і червоних, і білих. Волошину вдалося встановити страшну статистику більшовицького терору в Криму: «Взимку 1920 року було розстріляно 96 тисяч на 800 тисяч усього населення, або через восьмого. Якщо не враховувати сільське населення, яке не постраждало, то міського в Криму — 300 тисяч, тобто розстрілювали через другого. А якщо залишити лише інтелігенцію, то виявиться, що розстрілювали двох із трьох» (Т. П. Проколов. До сих пор не расстрелян. — газ. «Книжное обозрение», 1997, № 44, 4 листопада).
• Що ж це, як не свідчення того, що більшовики свідомо винищували цвіт населення Криму, а Сталін у 1944 році продовжив геноцид проти корінного населення, висилаючи в Сибір поголовно татарів, вірменів і греків, безпідставно звинувативши їх у Зраді радянській владі. Під репресії потрапили і сім’ї фронтовиків, що воювали в Червоній Армії, в тому числі й Героїв Радянського Союзу.
• Проти селян Тамбовщини, котрі повстали проти пограбувань і звірств революційних властей, застосували артилерію, авіацію, їх масово отруювали газом, стирали з лиця землі цілі села. Жителі однієї з найбільших на Кубані станиць — Полтавської — під час насильницької колективізації були репресовані всі до одного, в тому числі старики й діти зіслані в Сибір, а станиця знищена.
• І немає кінця-краю фактам більшовицько-сталінського терору...
• Чесний, неупереджений аналіз політики Леніна, Сталіна і більшовизму дозволяє винести їй безжальний вирок. Знищення основних верств Росії: дворянства, купецтва, офіцерства, селянства, козацтва, духовенства, ув’язнення в тюрми без суду і слідства багатьох мільйонів ні в чому не винних людей, масові розстріли — ці дії злочинні.
• Бандитський більшовицько-сталінський режим, починаючи з 1918 і до 1953 року, війнами, класовою боротьбою, голодоморами і терором нищив наш народ і, в першу чергу, обезкровив його масовими розправами над елітою українців. У 20—30-ті роки були розстріляні або на десятки років засуджені більшість українських письменників, діячів науки, релігії, учителів, технічної інтелігенції, офіцерів.
• ~ 26 ~
• Придивись уважно, шановний сучаснику, до історії українського села у тридцяті роки. Розкуркулили мільйони найрозумніших і найроботящіших, найперспективніших багатодітних селян. їх господарства розгромили, а їх самих без чесного суду і слідства поневолили і зіслали на каторгу в Сибір, де вони масово гинули. У селах, як правило, знаходилися порядні люди, які піднімали голос на захист безневинно репресованих, їх тут же хапали, мордували і також заганяли в тюрми. У результаті в селах України був знищений найрозумніший, найдобросовісніший народ. У результаті такої підлої сталінської політики в тридцяті роки керівні посади в більшості сільських рад, колгоспів, радгоспів і інших трудових колективів займали п'яниці, босяки2 і недотепи — люди без честі і совісті.
• Українець Богдан Васильович Різун, батько відомого у світі письменника Віктора Суворова (Різуна), який пройшов усю Вітчизняну війну фронтовими дорогами і закінчив її в чині капітана, повідав мені у 1995 році у Черкасах такий потрясаючий епізод. У 1931 році, проживаючи в селі у Запорізькій області, він вступив до комсомолу. Прийшов додому, поділився новиною в сім'ї. Батько запросив до хати і сказав йому таке: «Ти вже дорослий і маєш право вибору своїх дій, але хочу дати пораду — не користуйся своїм комсомольством на лихо людям, як це вже роблять твої ровесники у селі, коли відбирають у голодних сімей останній клунок зерна». А подумавши, додав: «Знай, що нами зараз керують бандити й босяки, не опинися одним з них». На запитання, а де ж бандити, а де босяки, батько упевнено відповів: бандити у Москві і Києві, а босяки тут, у нашому селі і скрізь по інших селах.
• Цей історично-документальний факт наводжу на додаток до інших вищенаведених фактів, які характеризують бандитське обезправлення нашого народу сталінським режимом, у результаті якого на керівних посадах опинилися пройдисвіти, і вони немало зробили лиха нашому народові.
• Зараз стають відомими нові потрясаючі факти більшовицької політики щодо українців.
• «Одразу після утворення Центральної Ради більшовики знищили всіх офіцерів-українців, котрі поверталися з фронтів Першої світової війни. На кількох вузлових залізничних станціях польсько-білоруського кордону, де зупинилися ешелони з військами, було арештовано і розстріляно понад тридцять тисяч офіцерів українського походження. Одночасно від більшовицьких куль впали дев'ять тисяч українців — курсантів військових училищ у Саратові і Харкові» (А. Паламар. Третя Руїна. Роздуми над недолею.
• — K., 1998, с. 48). Сталіністи, виконуючи волю вождя, провели злочинну колективізацію, знищили голодом і терором десятки мільйонів кращих селян, розстріляли напередодні Другої світової війни тисячі досвідчених військових: від командирів батальйонів, полків, дивізій, корпусів, армій — до більшості маршалів.
• Свідомо у котрий раз повторюю, щоб у кінці кінців зрозуміли і найупертіші сьогоднішні сталіністи, що Сталін довів країну, де була найкраща в світі армія, до жахливого розгрому в 1941 році, полону німецько-фашистськими військами в перші тижні і місяці війни більше п'яти мільйонів наших воїнів, окупації ворогом величезної території з населенням 85 мільйонів жителів. І цей терор проти росіян, українців і всіх інших народів Радянського Союзу, проти командирів і воїнів Червоної Армії Сталін проробляв після заяв Гітлера про необхідність знищення слов'ян та інших радянських народів, про похід війною на Схід. Фашистський фюрер у своїй книзі «Майн Кампф» говорив відверто про те, яку страшну долю готував українцям, росіянам, білорусам, євреям і людям інших національностей.
• Виконуючи волю Сталіна, радянська пропаганда напередодні війни невпинно     твердила про порядність Гітлера і відсутність загрози з боку тепер уже «дружньої» нам фашистської Німеччини. Командирів і солдатів Червоної Армії, котрі сумнівалися в тому, вважали панікерами і ворогами народу. Напередодні війни, знов нагадаю, були роз-с-тріляні практично всі високопоставлені воєначальники, командири корпусів, дивізій, полків та батальйонів. Армія залишилася без досвідчених кадрів, була обезглавленою.
• На десятки й сотні попереджень наших розвідників і друзів з Німеччини про намір Гітлера напасти на нашу країну в Сталіна була лише одна відповідь — провокація, а інформаторів як «провокаторів» розстрілювали.
• У мене були дружні і довірливі стосунки із знаним радянським письменником І. Стаднюком, автором відомої книги «Війна». Ми часто зустрічалися в Москві і Полтаві. І багато разів Іван Фотійович упевнено твердив, що Сталін досконало володів німецькою мовою. Про це Стаднюку говорив Молотов, Сталін же знання німецької мови таїв від свого оточення.
• вернуться
• 2
• В Україні босяками зовуть ледарів, гультяїв, п'яниць — людей, які не вміють і не хочуть добре працювати, чесно жити.
• ~ 27 ~