Як вмiем вбивчо ми кохати

Як вмієм вбивчо ми кохати,
Сліпма: буйніше й гарячіше,
Чим те і губимо вірніше,
Що винні серцем цінувати.

Як перемогою пишаючись,
Ти говорив: вона моя…
Ледь рік минув, мов посміхаючись,
Скажи тепер: бабій-не я.

Звідки взялись нотатки прози,
Пропав рум’янець й блиск очей?
Все, що буяло, змили сльози,
Бо перемога та-трофей.

Чи пам’ятаєш вечір файний
При першій зустрічі фатальній,
Її чарівний погляд й сполох
Всіх почуттів й тендітний голос?

Де все тепер, дощиком змито,
Чи від вітрів зазнало змін?
Нажаль, немов північним літом,
Був швидкоплинним гостем він.

Долі диявольським безчестям
Тріумф кохання твій їй був,
Ти все спаскудив, перекреслив,
Свічу в душі її задув.

Життя потали та страждання!
Десь у душевній глибині…
Хоч залишались сподівання,
Але змінились і вони.

І на землі їй дико стало,
Все чародійство враз зійшло,
Ганьба в багнюку вмить втоптала
Те, що в душі її цвіло.

І що ж від нищівної муки
Нещасній зберегти вдалось?
Запеклий біль, розпач розлуки,
Труну того, що не збулось.

Як вмієм вбивчо ми кохати,
Сліпма: буйніше й гарячіше,
Чим те і губимо вірніше,
Що винні серцем цінувати.




P.S. переклад вірша
Федора Тютчева