Чонгарський дощ

Чонгар. Горить спекотне літо.
Вся суша маревом покрита.
Чи то Сиваш, чи то земля,
все мерехтить в очах здаля.
Гаряче все, як сковорідка.
Знайдеться той сміливець рідко,
що ступить прямо босоніж.
 – Біжи-но швидше, бо згориш! –
Якби повільніше ти йшов,
Мав би присмаглих підошов.
Та вже діди по небу ходять –
Горбаті хмари колобродять,
то валунами постають,
то вщент безслідно розтають.
А згодом небо потемніло,
яскраво блискавка пробила.
Ось крупних крапель череда... –
З-під неба хлинула вода.
Дорога сіра почорніла,
як та ріка забуркотіла,
щомиті криється чимдуж
струмками й низкою калюж.
Отак з кудлатих чорних хмар
спадає злива на Чонгар.
Йдемо ми босі по калюжам.
Уже нам віриться не дуже,
що дощ нам очі заливав,
що град по спинам лупцював.
Калюжі ніжні від тепла –
Земля тепло їм віддала.
Вода в них тепла, і вони
парують наче казани.
Веселка барвами горить,
чонгарський дощ – щаслива мить.