желтый пудель Ким Чен Ыра

билингва 2016/25



***
мої коханки,
змиваю з вас божественну позолоту.
ви не пішли - вас намотало на зубчастий вал часу
за найлегші ажурні колготки.
ви розчинилися в безкрайніх ночах минулого,
як перлини в чашах із місячним вином.
ви дбайливо або недбало доглядали за мною,
самозабутньо пестили мідну лампу Аладдіна,
не відаючи,
що деякі бажання накривають все наше життя,
як хмара сарани кукурудзяне поле
і небо над полем.
Всесвіт розтискається, наче гармошка царя Гороха.
мені було добре з вами, але й без вас непогано.
дякую, що в суворі зими ви були зі мною -
прикрашали горностаєвими мантіями голого короля.
я щедро віддячу вам.

у реальності Мона Ліза старіє і на полотні,
шедевр поволі перетворюється на стару.
і бородавки, як ріпа,
прокльовуються крізь засохле масло.
що ж робити? проклинати Леонардо?
пестячи ваші текучі пісочні тіла
(схожі на макети пустель у паризькому музеї,
масштаб: один сантиметр - сто поцілунків),
я марю про лірику, якою наповню вашу
віолончельну порожнечу.
я побудую велику вежу з віршів -
схожу на шахову дошку,
скручену в баранячий ріг,
з балконами, з вершиною, що реве від вітру;
вершина присипана сіллю, як снігом,
і крилаті олені зі Швеції злітаються на солончак.
і ви будете жити в моїх віршах, ніколи не старіючи.

кожній дістануться найкращі сукні метафор, порівнянь,
тільки не бийтеся,
не видряпуйте одна одній очі.
я поет, і порожнеча жінок належить мені по праву.
старовинний, зачитаний до дірок лист
з зізнаннями в коханні молодого патриція
лежить у кожної дівчини під подушкою.
я йду від вас, мої красуні.
я вирив рів навколо замку особистого життя,
налив дощової води і запустив крокодилів.
такий собі індійський раджа
з плямою білою від зубної пасти на лобі.
переписав усі скарби серця на кохану дружину
(нехай не знає, що я сховав в офшорі).
прощавайте ж, красуні,
з самого дитинства малюють самі себе,
самі себе повільно пожирають,
бо бог краси терплячий, але ненажерливий -
жорстока, умащена маслами, змія
з тугим золотим нашийником.

***
мои любовницы,
смываю с вас божественную позолоту.
вы не ушли - вас намотало на зубчатый вал времени
за легчайшие ажурные колготки.
вы растворились в бескрайних ночах прошедшего,
как жемчужины в чашах с лунным вином.
вы бережно или небрежно ухаживали за мной,
самозабвенно ласкали медную лампу Аладдина,
не ведая,
что некоторые желания накрывают всю нашу жизнь,
как облако саранчи кукурузное поле
и небо над полем.
Вселенная разжимается, точно гармошка царя Гороха.
мне было хорошо с вами, но и без вас неплохо.
спасибо, что в суровые зимы вы были со мной -
украшали горностаевыми мантиями голого короля.
я щедро отблагодарю вас.

в реальности Мона Лиза стареет и на холсте,
шедевр исподволь превращается в старуху.
и бородавки, как репа,
проклевываются сквозь засохшее масло.
что же делать? проклинать Леонардо?
лаская ваши текучие песочные тела
(похожи на макеты пустынь в парижском музее,
масштаб: один сантиметр - сто поцелуев),
я грежу о лирике, которой наполню вашу
виолончельную пустоту.
я построю великую башню из стихов -
похожую на шахматную доску,
скрученную в бараний рог,
с балконами, с ревущей от ветра вершиной;
вершина присыпана солью, как снегом,
и крылатые олени из Швеции слетаются на солончак.
и вы будете жить в моих стихах, никогда не старея.

каждой достанутся лучшие платья метафор, сравнений,
только не деритесь,
не выцарапывайте друг дружке глаза.
я поэт, и пустота женщин принадлежит мне по праву.
старинное, зачитанное до дыр письмо
с признаниями в любви молодого патриция
лежит у каждой девушки под подушкой.
я ухожу от вас, мои красотки.
я вырыл ров вокруг замка личной жизни,
налил дождевой воды и запустил крокодилов.
такой себе индийский раджа
с пятном белым от зубной пасты на лбу.
переписал все сокровища сердца на любимую жену
(пусть не знает, что я спрятал в офшоре).
прощайте же, красавицы,
с самого детства рисующие сами себя,
сами себя медленно пожирающие,
ибо бог красоты терпелив, но прожорлив -
жестокая, умащенная маслами, змея
с тугим золотым ошейником.


***
головне вчасно народитися: не дуже рано,
коли ще тільки закипає сірководневий бульйон
у планетарній каструльці,
але й не дуже пізно, коли вже хижо і сонно
переморгуються золотими вогнями
антрацитові, як вугілля, комп'ютерні пустелі.
та примудрися, щоб дорогою тебе не зжер тиранозавр,
кровожерлива вежа з м'язів та інстинктів,
щоб не спалили на багатті середньовіччя,
милосердно напоївши беладоною,
не стерли в м'ясний порошок у якій-небудь
мерзенній і священній війні, але хіба бувають інші?
як же знайти свій час і місце, місце і час,
якщо ти герой неіснуючих світів?
якщо ти космічний Печорін?
озираєшся крізь сірий дзвінкий світанок -
розкладаєш промені по оксамитових шухлядах буття,
як столове срібло: ложки до калюж, виделки до алей.
куди ж тепер ти потрапив? вбудований модем
у скроневій кістці миттєво ловить вай-фай:
вождь Кім Чен Ир пестить жовтого пуделя,
долар - сіро-зелена, плоска тварюка - ще в силі,
а демократія в моді: завзято танцює сторука воша.
начебто вчасно, багато хто ще читає книжки,
ворушать губами, ніби лунатики.
а жінки, гнучкі, як гекони,
збільшують груди і попи. мабуть,
варто затриматися в цьому світі якомога довше,
пограти в людину розумну, людину талановиту,
людину закохану в життя, і, можливо, в тебе.
Гей, незнайомець у плащі з кривавим підбоєм,
а як ти тут опинився?
друже, я знаю тебе?

***
главное вовремя родиться: не сильно рано,
когда еще только закипает сероводородный бульон
в планетарной кастрюльке,
но и не сильно поздно, когда уже хищно и сонно
перемигиваются золотыми огнями
антрацитовые, как уголь, компьютерные пустыни.
да умудрись, чтобы по дороге тебя не слопал тираннозавр,
кровожадная башня из мышц и инстинктов,
чтобы не сожгли на костре средневековья,
милосердно напоив белладонной,
не стерли в мясной порошок в какой-нибудь
мерзкой и священной войне, но разве бывают другие?
как же найти свое время и место, место и время,
если ты герой несуществующих миров?
если ты космический Печорин?
озираешься сквозь серый звенящий рассвет -
раскладываешь лучи по бархатным ящикам бытия,
как столовое серебро: ложки к лужам, вилки к аллеям.
куда же теперь ты попал? встроенный модем
в височной кости мгновенно ловит вай-фай:
вождь Ким Чен Ыр ласкает желтого пуделя,
доллар - серо-зеленая, плоская тварь - еще в силе,
а демократия в моде: задорно пляшет сторукая вошь.
вроде бы вовремя, многие еще читают книги,
шевелят губами, будто лунатики.
а женщины, гибкие, как гекконы,
увеличивают груди и попы. пожалуй,
стоит задержаться в этом мире как можно дольше,
поиграть в человека разумного, человека талантливого,
человека влюбленного в жизнь, и ,быть может, в тебя.
эй, незнакомец в плаще с кровавым подбоем,
а как ты здесь оказался?
друг, я знаю тебя?