гайворон

Старішає місто, і ми постарішали з ним,               
кохана моя, це природно, а як же інакше?
Слабке не іде, рятуватися можно міцним,
та пити не хочемо, тонемо в разгардіяші -
Різдво ні до чого, а чарка, то привід і все.
Сваритися будемо? Кращє цигарка. До речі -
міцне у шухлядці, та серце того не знесе.
Прощаємось по-італійскому - арівідерчі?
Старішати гірко, та місто нам шанс не дає,
тим більше узимку. Поглянь - хуртовина, як дзига,
за мить обертається. Де розуміння твоє?
І що тут поробиш, як думка моя без'язика
нічого не каже про те, що стоїть Колізей
не тут, а у Римі, ще й дивиться мовчки спідлоба
на тебе й на мене, гадає - а що він верзе?
Не слухай, не треба. Викручує холод суглоби,
крадеться під одяг - дорожчає знову міцне,
багато не купиш, а зранку - сіньора, бон джорно!
А ввечері знов - буна сера! Ніяк не засне
цей гайворон чорний, як ніч. Тільки місто не чорне,
а біле, бо взимку таке, та й усюди сліди.
Я бачу їх зранку - собачі, котячі, мишині.
Це точно не Рим, почекай-но, нікуди не йди.
Зима на дворі, горобці цвірінчать у шипшині -
мене передражнюють. Музика взимку проста -
це маршеві ритми, та ноти все вище та вище,
вже чується інколи - час розпинати Христа!
І цезарю аве! Не бійся, кохана, це вірши,
це тільки слова, і за ними нічого, повір.
Гучна італійська доречна лишень в Колізеї.
А вітер так виє, неначе поранений звір,
і серце моє не вміщає любові всієї,
тому і міцне, і цигарка - рятують вони
від спогадів, те, що зісталося - пара скоринок
на місті Різдва - все поглинуте часом війни -
розбиті квартали та вулиці, площa та ринок.
Ще й гайворон чорний - ось, бачиш, сидить на стовпі,
та дзьобає щось... Ти пробач мені вірши бредові,
я вип'ю краплину, а решту залишу тобі,
щоб не розлучатися створеним з плоті та крові.