Життя

Життя моє знов, мов невдала чернетка роману,
Я знов попадаю в тенета - в звичайну оману...
Неначе мене накриває туманність медузи,
Я знову - непотріб, я знову - дзижчання обузи...

І гасне пишнота застиглої й спраглої мрії,
І тонуть в грудневих дощах посмутнілі надії,
Збираються хмари, зчорнілі від сліз та образи,
Свавілля щоденних сирен враз доводить до сказу...

Та вклиниться рівне чекання різдвяної зірки,
І наче ангелик із неба осуджено зиркне,
Аж раптом відчую я шум намальованих сосон
І дзвінко мале дитинча у мені заголосить:

Не треба, не треба, кохана, світ мрій руйнувати!
Ховайся в природу, ховайся у затишок хати! -
Тоді порятують і стіни, і рідна земелька -
Вдивляйся частіше у небо, смокчи карамельку,

І пий із горнятка ранкову паруючу каву,
І слухай лише горобців, а не каркання гави.
І спуститься знову з небес спокій та рівновага,
І знову здобудеться жити й радіти відвага!


на фото - Дід Мороз, подарований онуком