семьдесят четыре

билингва 2016/24



***
йому сімдесят чотири.
врослість нагадує підводний човен:
затонув біля берегів південної Америки,
вросла в мул за роки - видно скибочки світла в ілюмінаторах,
на борту заховано золото партії, а може, й ні.
сімдесят чотири.
усе його життя легко
поміщається в ширину вікна,
як випотрошений осетер у камеру з льодом;
коли він дивиться на вулицю рожевим обличчям -
ікебана з в'ялих м'язів, шкіри, волі, спогадів,
вона, його любов, живе в Річмонді, а коли йдуть теплі дощі,
щось піднімається з дна
його тазостегнового суглоба -
жовтий сумний сом і очі старого, його очі
кольору риби, з якої зішкребли луску,
починають показувати кіно у відкритому полі
і кадри зриваються з натягнутого простирадла
у фіолетові небеса.
жовчний міхур смикає біль,
ніби просунули два пальці в зябра;
він у свої сімдесят чотири дивиться на автомобілі -
безшумні хижаки за вікном
пожирають метри планктону моросі,
обвалений тунель у метрополітені - його майбутнє.
і тисячі голодних блукаючих вогників
чорним степом пам'яті: іноді миготить страх,
прожите виростає в розмірах і нависає над ним,
як джин пожежі або кобра заввишки з вуличний ліхтар.
до вечора на яснах наліт, ніби жував свічку;
не знайшов сірників чи запальничку, вирішив перечекати цю темряву,
затемнення внутрішнього світу, коли місяць
наповзає на сонце реальності.

політичні гасла зриваються з екрана, як плювки.
або о, жах, коли його переконує медсестра,
що ім'ярек негідник, молодець, роздав гречку і печінку.
медсестра намагається просунути - пальцями з жовтими кігтями -
свинцеву монету в його потилицю, тисне, але, дурепа, там немає прорізу,
там немає прорізу, чорт забирай, він аполітичний.
і це заподіює йому біль і лють.
сімдесят чотири.
розплавлена музика і мідь саксофона,
темно фіолетовий журавель «сім»
і зелена йодиста качка «чотири».
ранок - вставна щелепа в склянці вікна,
він - опудало вовка і сам себе набиває зім'ятими газетами, зайцями,
ватою, таблетками від тиску;
одного разу, листопадової ночі
йому стає погано, потім добре, потім
йому стає сімдесят п'ять.
лампа-торшер, як балерина тримає шкарпетку
у сімдесят п'ять градусів;
уже під ранок, годині о третій, його трусить, як пральну машину
при віджиманні -
Боже, всі рукописи розмокли
і вірші розбухли, як локшина в окропі.
він тільки саджанець душі з алюмінієвою трубкою
для опори, він тільки слова, слова, слова.
Господи, розбуди ж мене, коли придумають безсмертя,
розбуди сплячого дурня, генія.
але ніхто не хоче цілувати старого
і останній рядок кривий,
як густа кров у вені.

***
ему семьдесят четыре.
возраст напоминает подводную лодку:
затонула у берегов южной Америки,
вросла в ил за годы - видны ломтики света в иллюминаторах,
на борту спрятано золото партии, а может быть и нет.
семьдесят четыре.
вся его жизнь легко
помещается в ширину окна,
как выпотрошенный осетр в камеру со льдом;
когда он смотрит на улицу розовым лицом -
икебана из дряблых мышц, кожи, воли, воспоминаний,
она, его любовь, живет в Ричмонде, а когда идут теплые дожди,
что-то поднимается со дна
его тазобедренного сустава -
желтый печальный сом и глаза старика, его глаза
цвета рыбы, с которой соскребли чешую,
начинают показывать кино в открытом поле
и кадры срываются с натянутой простыни
в фиолетовые небеса.
желчный пузырь дергает боль,
будто просунули два пальцы в жабры;
он в свои семьдесят четыре смотрит на автомобили -
бесшумные хищники за окном
пожирают метры планктона мороси,
обрушенный тоннель в метрополитене - его будущее.
и тысячи голодных блуждающих огоньков
по черной степи памяти: иногда мелькает страх,
прожитое вырастает в размерах и нависает над ним,
как джинн пожара или кобра высотой с уличный фонарь.
к вечеру на деснах налет, будто жевал свечу;
не нашел спичек или зажигалку, решил переждать эту тьму,
затмение внутреннего мира, когда луна
наползает на солнце реальности.

политические лозунги срываются с экрана, как плевки.
или о, ужас, когда его убеждает медсестра,
что имярек негодяй, молодец, раздал гречку и печень.
медсестра пытается просунуть - пальцами с желтыми когтями -
свинцовую монету в его затылок, давит, но, дура, там нет прорези,
там нет прорези, черт побери, он аполитичен.
и это причиняет ему боль и ярость.
семьдесят четыре.
расплавленная музыка и медь саксофона,
темно фиолетовый журавль "семь"
и зеленая йодистая утка "четыре".
утро - вставная челюсть в стакане окна,
он - чучело волка и сам себя набивает скомканными газетами, зайцами,
ватой, таблетками от давления;
однажды, ноябрьской ночью
ему становится плохо, потом хорошо, потом
ему становится семьдесят пять.
лампа-торшер, как балерина держит носок
в семьдесят пять градусов;
уже под утро, часа в три, его трусит, как стиральную машину
при отжиме -
Боже, все рукописи размокли
и стихи разбухли, как лапша в кипятке.
он только саженец души с алюминиевой трубкой
для опоры, он только слова, слова, слова.
Господи, разбуди же меня, когда придумают бессмертие,
разбуди спящего дурака, гения.
но никто не хочет целовать старика
и последняя строка крива,
как густая кровь в вене.