таинственный вай-фай

билингва 2016/24


Даше и Олегу Лобян



***
зимові дні ніби виткані із сутінків:
царські верблюди з бузковими марлями на гордовитих мордах,
і горби припорошені сніжинками.
ні, це не міраж, це легка завірюха
схожа на нейрофібрилярні клубки
у чиїйсь великій і витягнутій як вулиця голові.
забираючи доньку зі школи з ранцем і кульками
я почуваюся щасливим велетнем,
і що таке сенс життя не питаю.
ховаю самогубне питання як пістолет у кобуру.
так напевно і звучить нерішуча мелодія безсмертя -
полохлива біла лань серед чорних скам'янілих левів,
помирати зовсім не обов'язково і є любов,
є таємничий вай-фай у твоїй і моїй голові.
ми подорожуємо на крилатих віслюках, а розум - морква.
ще ніколи життя не забиралося так високо:
з вершини йому видно зимові міста,
комп'ютерні плати в попелі, живі мікросхеми.
«ого, мене занесло», навіть Господь розгублений -
створив щось, а щось стало складнішим за нього самого,
розігналося, як гепард
квантовий, пірамідальними стрибками - вже не наздогнати,
не розгледіти вже нікого - у білих титрах, що обсипаються.
тільки зимові дні, виткані із сутінків,
сонної надії та любові.
бузкові верблюжата завірюхи дуріють за вікном.
тату, дивись мої оцінки. і дає рученя з наклейками -
другий клас, телефон-годинник, і очі, очі -
сірі чаплі цікавості та гри сміються,
перловий туман, живий танцюючий ще-не-мармур,
ці зимові дні
я залишу собі, сховаю в підкірку,
щоб одного разу в перспективному ніде дістати як зірку,
як бутерброд із ковбасою та сиром, як д/з
з нового життя
власний світ.
а ми з донькою скорочуємо шлях,
йдемо через пролом у лускатому паркані,
як крізь порвану сітку - батько-риба і дочка-риба.
і за нами ніхто не пливе,
тільки завірюха зализує чорноти рану, що гуде ,
білим скалкуватим язиком



***
зимние дни будто сотканы из сумерек:
царские верблюды с сиреневыми марлями на надменных мордах,
и горбы припорошены снежинками.
нет, это не мираж, это легкая вьюга
похожая на нейрофибриллярные клубки
в чей-то большой и вытянутой как улица голове.
забирая дочь из школы с ранцем и кульками
я чувствую себя счастливым великаном,
и что такое смысл жизни не спрашиваю.
прячу самоубийственный вопрос как пистолет в кобуру.
так наверное и звучит нерешительная мелодия бессмертия -
пугливая белая лань среди черных окаменевших львов,
умирать совсем не обязательно и есть любовь,
есть таинственный вай-фай в твоей и моей голове.
мы путешествуем на крылатых осликах, а разум - морковь.
еще никогда жизнь не забиралась так высоко:
с вершины ей видны зимние города,
компьютерные платы в пепле, живые микросхемы.
"ого, меня занесло", даже Господь растерян -
создал нечто, а нечто стало сложнее его самого,
разогналось, как гепард
квантовый, пирамидальными прыжками - уже не догнать,
не рассмотреть уже никого - в белых осыпающихся титрах.
только зимние дни, сотканные из сумерек,
сонной надежды и любви.
сиреневые верблюжата вьюги дурачатся за окном.
пап, смотри мои оценки. и дает ручонку с наклейками -
второй класс, телефон-часы, и глаза, глаза -
серые смеющиеся цапли любопытства и игры,
жемчужный туман, живой танцующий еще-не-мрамор,
эти зимние дни
я оставлю себе, спрячу в подкорку,
чтобы однажды в перспективном нигде достать как звезду,
как бутерброд с колбасой и сыром, как д/з
по новой жизни
собственный мир.
а мы с дочкой сокращаем путь,
идем через пролом в чешуйчатом заборе,
как сквозь порванную сеть - отец-рыба и дочь-рыба.
и за нами никто не плывет,
только вьюга зализывает черноты гудящую рану
белым занозистым языком