Два одиночества

  Н. Бидненко
Дві самотності в світі жили,
Не винили ні в чому недолю.
Їхні дні монотонно текли
Без надій, без образ і без болю.
Їм не мріялось навіть вві сні,
Йшли роки на незмінній основі.
А в душі, десь на самому дні,
Жив маленький росточок любові.
Він терпляче чекав перемін,
Бо не марно в душі оселився…
В день сакральний зустрівся Їй Він –
Й колір неба одразу змінився!
Стало небо – суціль бірюза,
Не було в ній ні дна, ні кордонів,
І росинка, мов чиста сльоза,
Засвітилася враз на газоні.
Він зібрався вже мимо пройти,
Але Доля за руку схопила:
 – Ти вже тут, край своєї мети,
Дай ростку лиш набратися сили!
Дві самотності раптом зійшлись,
Несподівано легко їм стало…
Їх небесна голубила вись,
А в росточку любов розквітала.
***
Два одиночества на свете жили,
Не винили ни в чём судьбу,
Их дни монотонно текли
Без надежды, обиды и боли.
Не мечталось им даже во сне,
Шли года на постоянной основе.
А вдуше, на самом дне,
Жил крошечный росточек любови.
Терпеливо он ждал перемен,
Не напрасно ж в душе поселился...
В день сакральный ей встретился Он -
И цвет неба в миг изменился!
Стало небо - одна бирюза,
Не осталось ни дна, ни границ,
И росинка, как чистая слеза,
Засветилась в миг на газоне.
Он собрался мило пройти,
Но судьба его крепко схватила:
-Ты же здесь, на краю мечты,
Дай ростку лишь набраться силы!
Два одиночества мгновенно сошлись,
Неожиданно легко им стало...
Их небесная голубила высь,
А в росточке любовь оживала.