детство зверя

билингва 2016/24


***
живемо на околиці бетонного Раю.
і це не сільський вечір, але покинутий звір
з очима по всьому бурому тілу -
моргає, силкується роздивитися мене крізь ковтуни.
тут після дев'ятої вечора місяць забитий жовтою дошкою,
а ворота в Чумацький Шлях замкнені на важкий амбарний замок.
чутно як пискне кажан -
попався в пазурі циферблатоглавій сові.
крихітні вікна, осліплі від бруду, схожі на
чорно-білі ікони з восьминогами.
на даху росте бур'ян, ґанок - дерев'яний дитячий манеж,
згнив на дві третини, і собачий гавкіт тоне, як болт
у пляшці з гасом і фіолетовим чаклунством.
туга, як відполірована рейка, прив'язана до зірки:
без розмаху тихо б'єшся лобом. але як же добре,
як же добре жити і вмирати,
просто тихо жити і тихо вмирати.
не вмираючи і не живучи серед покаліченого, зниклого звірини.
ось монета, але чия?
решка заросла брудом,
не віддерти нігтем, не зрозуміти, що це за імперія, епоха.
життя людини - не дорожче сірників і пачки солі,
гори і плач повільно, повільно, до світанку,
і так цілі роки.
небеса кольору шевської вакси і аромат гуталіну.
тут минуло дитинство звіра, тут його й забули,
прив'язали ланцюгом до корабля, але корабель зотлів, як і ланцюг;
німб із реп'яхів, соняшників, горобців,
теплого пилу. так стягуєш перуку цивілізації
з лисих рожевих мізків.
і прокидається звір, майже осліп, мружиться, але впізнає,
виляє хвостом тракторної колії.
світанок. запах сіна, батьківщини і навозу.

***
живем на окраине бетонного Рая.
и это не деревенский вечер, но заброшенный зверь
с глазами по всему бурому телу -
моргает, силится рассмотреть меня сквозь колтуны.
здесь после девяти вечера луна заколочена желтой доской,
а ворота в Млечный Путь заперты на тяжелый амбарный замок.
слышно как пискнет летучая мышь -
попалась в когти циферблатоглавой сове.
крошечные окна, ослепшие от грязи, похожи на
черно-белые иконы с осьминогами.
на крыше растет бурьян, крыльцо - деревянный детский манеж,
сгнил на две трети, и собачий лай тонет, как болт
в бутылке с керосином и фиолетовым волшебством.
тоска, как отполированная рельса, привязанная к звезде:
без размаха тихо бьешься лбом. но как же хорошо,
как же хорошо жить и умирать,
просто тихо жить и тихо умирать.
не умирая и не живя среди покалеченного, исчезнувшего зверья.
вот монета, но чья?
решка заросла грязью,
не отодрать ногтем, не понять, что это за империя, эпоха.
жизнь человека - не дороже спичек и пачки соли,
гори и плачь медленно, медленно, до рассвета,
и так целые годы.
небеса цвета сапожной ваксы и аромат гуталина.
здесь прошло детство зверя, здесь его и забыли,
привязали цепью к кораблю, но корабль истлел, как и цепь;
нимб из репейников, подсолнухов, воробьев,
теплой пыли. так стягиваешь парик цивилизации
с лысых розовых мозгов.
и просыпается зверь, почти ослеп, жмурится, но узнает,
виляет хвостом тракторной колеи.
рассвет. запах сена, родины и навоза.