снегопад

билингва 2016/24



***
коли помираєш,
на ніжно-абрикосові пори мозку, що остигає
повільно падає
електричний снігопад небуття.
вальсує приглушено, ніби у валянках.
присипає потворні статуї твого «я» в саду,
наляканого листоноші біля огорожі.
і кожна сніжинка - величезна, жовто-блакитна -
це твій спотворений автопортрет.
найтонша промокашка
тане на сухих долонях. а тебе вже немає,
ти ще продовжуєш стрибати на скакалці яяяяяяя,
але вже мляво, за хиткою інерцією буття.
точно безрукий боксер,
розтискаєш зубами іржавий ланцюг надії,
помічаєш, що надія більше схожа на повідець.
але тебе вже ніхто не тримає.
це - погляд із часового нізвідки
у космосі,
де голі ідеї - сріблясті згустки жаху -
перебирають планети, круглі кістки,
у пошуках рожевої субстанції.

ти вже не шукаєш відповідей на запитання
на березі пам'яті. спогади -головастики світів,
а застиглі хвилі - прожиті дні,
вертикальні холодці з кришталевим начосом:
ось тут ти знайшов окуляри Елвіса Преслі
і кидався в них на вперті хвилі
на потіху коханій, як сенбернар.

коли помираєш, мозок ще не вірить,
що це кінець шляху,
ще продовжує відрощувати сюжетні нитки -
дощові черв'яки, перерубані лопатою.
але вже нікуди повзти.
навіть зараз розум пробує вийти за рамки себе,
як картина з рами, доторкнутися до шпалер.
є ймовірність, що після смерті
є поле чудес, лотерея інкарнацій,
джокери і космічні гієни;
можна прокинутися в раю, в пеклі, в ніде, або -
але пекло і рай вимагають складної нервової системи,
щоб відчувати безперервний біль або кайф.
не хочу ні туди, ні сюди.
дві тупикові гілки для душі, що летить.
а тут - влада фантазії, божої тіні.

так легко і монументально думати про те,
коли ти вже не зможеш ні думати,
ні мисленно забігати вперед,
але ти ніколи не вмираєш: я мислю і відчуваю,
отже, сліди від равликів на статуях,
хтось існує з нас двох:
ти, що читаєш, я, що написав. вони.

***
когда умираешь,
на нежно-абрикосовые поры остывающего мозга
медленно падает
электрический снегопад небытия.
вальсирует приглушенно, будто в валенках.
присыпает уродливые статуи твоего «я» в саду,
напуганного почтальона у ограды.
и каждая снежинка -громадная, желто-голубая -
это твой искаженный автопортрет.
тончайшая промокашка
тает на сухих ладонях. а тебя уже нет,
ты еще продолжаешь прыгать на скакалке яяяяяя,
но уже вяло, по зыбкой инерции бытия.
точно безрукий боксер,
разжимаешь зубами ржавую цепь надежды,
замечаешь, что надежда больше похожа на поводок.
но тебя уже никто не держит.
это -взгляд из временного ниоткуда
в космосе,
где голые идеи -серебристые сгустки ужаса -
перебирают планеты, круглые кости,
в поисках розовой субстанции.

ты уже не ищешь ответов на вопросы
на берегу памяти. воспоминания -головастики миров,
а застывшие волны -прожитые дни,
вертикальные холодцы с хрустальным начесом:
вот здесь ты нашел очки Элвиса Пресли
и бросался в них на упрямые волны
на потеху любимой, как сенбернар.

когда умираешь, мозг еще не верит,
что это конец пути,
еще продолжает отращивать сюжетные нити  -
дождевые черви, перерубленные лопатой.
но уже некуда ползти.
даже сейчас ум пробует выйти за рамки себя,
как картина из рамы, дотронуться до обоев.
есть вероятность, что после смерти
есть поле чудес, лотерея инкарнаций,
джокеры и космические гиены;
можно очнуться в раю, в аду, в нигде, или -
но ад и рай требуют сложной нервной системы,
чтобы чувствовать беспрерывную боль или кайф.
не хочу ни туда, ни сюда.
две тупиковые ветки для летящей души.
а здесь -власть фантазии, божьей тени.

так легко и монументально думать о том,
когда ты уже не сможешь ни думать,
ни мысленно забегать вперед,
но ты никогда не умираешь: я мыслю и чувствую,
следовательно, следы от улиток на статуях,
кто-то существует из нас двоих:
ты, читающий, я, написавший. они.