Люсi в небi з алмазами

билингва 2016/24







***
зачаровують спецефекти,
коли прискорюють час на екрані.
ось яблуко лежить на тарілці і просто на очах
в'яне, темніє, провалюється в себе,
зсихається до розмірів недогризка,
схожого на почорніле вухо мумії.
ось стебла маків
зеленими спицями проколюють землю;
розгойдуючись, тягнуться до сонця,
розпускаються траурно-рожеві бутони.

і я фантазую машину часу.
дивлюся на шкільне футбольне поле -
що ж тут було раніше?
до зламаних лавок,
до зірчастого асфальту і брудного бетону?
відмотую роки назад.
набухає річечка - дзеркальний флюс,
витягуються дерева, як зелені якорі;
ось стежкою пролетів велосипедист,
кішка з'їла метелика,
а це - сімейство іржавої лисиці.
шастають зайці, шастають грибники,
ось потягнулися похмуро-задорні війська
брудно-металевим, важким зсувом.
відмотую ще назад,
у часи, коли ще немає тебе,
немає Канта, Паскаля, Цезаря, Ісуса,
немає нікого з великих і жахливих, одні м'ясисті хвощі
і первозданні джунглі
тягнуться щільним, багаторівневим кошмаром.
і що ж я бачу?

крізь перламутрову муть
спресованих часів
я бачу мавпочку Люсі.
яка валко, обережно перетинає відкриту місцевість,
схожу на покинуте футбольне поле,
і я мимоволі починаю за неї переживати,
озираюся,
чи не зачаївся леопард?
а Люсі бреде, зігнувшись.
худа, плечиста, з полохливими очима
під широкими надбрівними дугами.
Давай, Люсі, поки ще світло,
доберися до лісу.
а ввечері Господь повернеться з роботи
з депо місячних трамваїв,
весь вимазаний мазутом чорних дір
із запахом міцних квазарів.
загляне на планету, точно в тераріум,
перевірить камери спостереження:
ні, нічого цікавого не сталося -
одна кров і квіти, квіти і кров.
нудно. коли ж, о боги? коли?
а мавпочка Люсі благополучно перетнула
поле кошмарних снів,
поле тигрових лілій.
і під сердечком, що жадібно б'ється
вже жевріє неймовірна ймовірність мене.
як це чудово - бути непомітним.
як це чудово - озиратися.
і, впевнений, навіть Господь не знає,
чим закінчиться наша пригода.


***
завораживают иные спецэффекты,
когда ускоряют время на экране.
вот яблоко лежит на тарелке и прямо на глазах
увядает, темнеет, проваливается в себя,
ссыхается до размеров огрызка,
похожего на почерневшее ухо мумии.
вот стебли маков
зелеными спицами прокалывают землю;
раскачиваясь, тянутся к солнцу,
распускаются траурно-рдяные бутоны.

и я фантазирую машину времени.
смотрю на школьное футбольное поле -
что же здесь было раньше?
до сломанных скамеек,
до звездистого асфальта и грязного бетона?
отматываю годы назад.
набухает речушка - зеркальный флюс,
вытягиваются деревья, как зеленые якоря;
вот по тропинке пролетел велосипедист,
кошка слопала мотылька,
а это - семейство ржавой лисицы.
шныряют зайцы, шастают грибники,
вот потянулись мрачно-задорные войска
грязно-металлическим, тяжелым оползнем.
отматываю еще назад,
во времена, когда еще нет тебя,
нет Канта, Паскаля, Цезаря, Иисуса,
нет никого из великих и ужасных, одни мясистые хвощи
и первозданные джунгли
тянутся плотным, многоуровневым кошмаром.
и что же я вижу?

сквозь перламутровую муть
спрессованных времен
я вижу обезьянку Люси.
валко, осторожно пересекает открытую местность,
похожую на заброшенное футбольное поле,
и я невольно начинаю за нее переживать,
озираюсь,
не затаился ли леопард?
а Люси бредет, согнувшись.
тощая, плечистая, с пугливыми глазами
под широкими надбровными дугами.
давай, Люси, пока еще светло,
доберись до леса.
а вечером Господь вернется с работы
из депо лунных трамваев,
весь измазанный мазутом черных дыр
с запахом крепких квазаров.
заглянет на планету, точно в террариум,
проверит камеры наблюдения:
нет, ничего интересного не произошло -
одна кровь и цветы, цветы и кровь.
скучно. когда же, о боги? когда?
а обезьянка Люси благополучно пересекла
поле кошмарных снов,
поле тигриных лилий.
и под жадно бьющимся сердечком
уже теплится невероятная вероятность меня.
как это чудесно - быть незаметным.
как это чудесно - оглядываться.
и, уверен, даже Господь не знает,
чем закончится наше приключение.