Вихор

Цей вихор – найбільший у світі пустун.
Підплигни і голову в хмари просунь,
То навіть за хмарами видно, як він
Все марево крутить, забруднює синь.
І мабуть нема йому вгору кінця,
Тому, що не бачили в нього лиця.
У вихору сталої вдачі нема.
Бо ним випадковість керує сама.
Ніхто не вгадає для нього ту мить,
Коли він поверне і вбік побіжить.
Одне лиш відомо, що любить він степ –
В степу – ні парканів, ні інших зачеп.
Буває стрічаються вихори два,
Тоді візерунком лягає трава,
Бо вихори враз починають танок,
Несе їх по колу мудрований крок.
Завжди мені вихор видовищем був,
Цікавість мою він до себе манув.
І я (хоч би скільки було в мене справ),
Все кидав – очима його проводжав.
Але не любив його тільки мій дід,
Бо він йому вчинком жорстоким огид.
Вчинилося так перед дідом колись:
Мов конус із хмари вершиною вниз
Повільно спускався, дістався води,
По хвилях метався туди і сюди.
То вихор могутній із неба упав
І воду сиваську, як хобот, смоктав.
Піднявши угору води цілий стовп,
На берег побіг і бродив поміж коп.
А далі не втримав ту масу води,
Її упустив і накоїв біди,
Бо змила вода всі копички в Сиваш
(Ну, от уявімо, що хліб то був ваш).
А нижче там паслась телят череда,
Їх теж підхопила і змила вода.
Коли б у вас вибили ложку в обід,
І то б було прикро до болю. А дід...