3 декабря день памяти Н. Кондратенко

Шість років тому, 3 грудня 2018 року, пішов у вічність український поет і перекладач, лауреат премії ім. К. Симонова, ім. О. Фадєєва, ім. В. Малика, член Спілки письменників України, - Микола Дмитрович Кондратенко,  прекрасна і розумна людина, щира душа, неперевершений талант гідний кращих прикладів української поезії.
Царство йому небесне і вічна пам’ять.
В зв’язку з цим нагадую його біографію під редакцією професора Дрогобицького університету М.Й. Шалати, а також вперше публікую в інтернет мережі його поетичний твір «Голос з каземату»
/// КОНДРАТЕ;НКО Микола Дмитрович (24. 04. 1934, с. Вищий Булатець Лубен. р-ну, нині Полтав. обл.) – письменник, перекладач. Міжнар. літ. премія ім. О. Фадєєва (2007), літ. премія ім. К. Симонова (2009; обидві – РФ), обл. літ.-мист. пре¬мія ім. В. Малика (2010). Чл. НСПУ (1998). Закін. Груз. політех. ін-т (Тбілісі, 1971). Дебютував 1957 у г. «Уфимский железнодорожник». Працював 1956–94 інж. на буд-вах залізниць у РФ, Грузії, Україні. Переклав з рос. мви поему «Руслан і Людмила» О. Пуш¬кіна (Л., 2003), вірш. казку «Про трьох братів-місяців» (Стрий, 2006), повість «Фатіма» К. Хетагурова (Л., 2007). Видав зб. перекладів рос. класиків – «У вирій осінь відліта» (2006), «Дух медовий листя» (2009; обидва – Львів). Здійснив пере¬співи сучас. укр. мовою «Слова о полку Ігоревім» (2005), «Повчання Володимира Мономаха» (2006; обидва – Львів). Автор драми для дітей «Одвічний поєдинок» (Стрий, 2009) та вірш. оповіді «Що в нашого Омелечка» (Л., 2010). Із дружиною Г. Кон¬-дратенко написав роман «Коли були ми молодими» (Стрий, 2012) – про тяжку працю будівельників на теренах колиш. СРСР. У творчості К. відображає особливості нар. життя, порушує морал.-етичні проблеми, стверджує перемогу добра над злом. У доробку – вінок сонетів про Т. Шевченка «Нездоланний», ліричні медитації, літ. легенди та балади, пісні, поеми, загадки, скоромовки. Деякі вірші К. перекладено рос., італ. мовами.
Тв.: Крізь літа. Л., 1992; Чим серце переповнилось. Л., 1994; На гостині у циклопа. Л., 1994; Моєї осені зірки. Л., 1996; Душі осіннє суголосся. Стрий, 2001; Про царівну-берізку. Стрий, 2001; Життя та пригоди Святого Миколая: Поема. Л., 2002; І кожна буквочка хвалилась. Л., 2003; Поля мого ужинок. Стрий, 2004; Про Луку та залізного Вовка. Стрий, 2005; Чоловічі сповіді: Вибране. Л., 2009.
Літ.: Нестерчук М. Осінній вернісаж поета // Дзвін. 1997. № 9; Шалата М. Супроти обставин // ЛУ. 2004, 8 лип.

Професор М. Й. Шалата

///
Микола Кондратенко

Голос з каземату

Світлій пам'яті вірного сина України останнього кошового Запорізької Січі Петра Колнишевського (1690-1803)

Сиджу я в соловецькім казематі,
І як моя ще теплиться душа?
Чи хтось мене зумів би тут впізнати
Останнього отамана коша?

У присмерку біліє бородище,
На пальцях, як у звіра, пазурі,
І тіснота могильна сили нищить,
Чверть віку в ній, у кам’яній норі.

Убога і тверда моя лежанка,
Від темряви вже зір мій догаса.
Ні книжки, ні пера, ні прогулянки…
Нічим тут не розважиться душа!

І нужа їсть, і холоди, і сирість,
І серце чорний сум заполонив,
Так в чім моя вина скажіть на милість,
Що Січ від зазіхань злих боронив?

За віщо тут у муках догоряю,
Чому мені і небо бачить зась?
Що сином був я свого краю,
За «лакомство нещасне» не продавсь?!

За стінами - сторожа пильноока,
За гратами віконця – тінь журби.
За що мене покарано жорстоко?
Що Україну справами любив?!

Вже сто дев’ятий рік мені минає,
Час і залізо оберта в іржу.
Життя як головешка дотліває,
Кому про себе правду розкажу?....

Я підростав без батька сиротою,
Біля Ромен минув мій перший день…
Коріння роду ген понад Сулою,
Де мури дорогих мені Лубен.

Ягнята пас. Бродив понад ярами
Чи слухав гаю таємничу річ…
Всміхнулась доля – встрівся з козаками
Їх ублагав і повезли на Січ.

В сідлі й зростав. Навчивсь перемагати.
Кривавим потом ті знання здобув.
І стала Січ мені, як рідна мати,
А Луг Зелений  - рідним батьком був.

Пізнав царів з царицями укупі,
Їх на свій вік з десяток пережив.
В милості підступні мов отрута,
Облудні їх законів терези!

Царі, цариці, чим би їм не жити:
Усе, що краще в світі, в них було!
Чи хоч один із них був довгожитель?
Їм жити не давало їхнє зло.

Видовище страшне в очах ще й нині:
Батурин корчивсь спазмами заграв,
І повні ріки крові безневинних,
Отак Москаль Україну карав!

І не вкусити ліктя хоч і близько,
Бо сором – він і з часом не вмира:
Чому я на Полтавськім бойовиську
Подавсь не до Мазепи – до Петра?

Якби тоді козацькі грізні лави
Та разом з Карлом…. в битву як один, -
І стала б незалежною Держава,
І був би вільний я – громадянин.

Та не судилось…. Січі щиросердно
Служив я, вдосконалювавсь, мужнів.
Суддею став і справедливо й твердо
Судив я побратимів козаків.

І ось мені на восьмому десятку
Вручило товариство булаву.
Я дбав про незалежність і достаток,
Тримав високо честі корогву.

Була та булава ой не легкою!
Не знав я – ні спочинку, ні спокою:
З козаками не так – і прощай булава,
Катерині не так – полетить голова!

І що я мав від булави тієї:
Не стільки слави, стільки горя мав.
Виборював козацькі привілеї,
Цим лють до себе царську накликав.

Дніпровські заселяв простори,
Знедолені тяглися звідусіль,
Для блага краю та собі на горе:
Бо те цариці – як на рану сіль.

А вже війна із Портою гуркоче,
І Петербург нам битися звелів.
Скільки зірками в тьму небесну ночі
Козацьких покотилося голів!

Та не зганьбили ми козацьку славу,
Вона не потьмяніє від віків.
Як масло в ніж – врізались ми у лави
Уславлених турецьких вояків.

Був, немов ураган,
Запорізький наш кіш,
Вирізав бусурман,
Наче стерні леміш..

Як ми бились тоді! І гула нам хвала….
Рік мине відтоді – Січ зруйнують дотла!
Не на місяця круг – хмарна тьма навісна,
Оточила наш луг царських військ сарана!

Думай, думай Калниш, три в задумі чоло:
Наших часточка лиш, їх сто тисяч було!
«Здатись» - був мій наказ. Що б дали нам бої?
Хай потопчуть ще ряст козаченьки мої.

Як боліла душа: краю вольність горить….
Ні! Не варті й гроша царські договори!

Царице, хвойдо вищого ґатунку.
Тоді було вже не звикать до зрад.
Для нас ця Січ – як острівець рятунку
Від кривдників, нападників та зайд.

Тобі не подаруємо це зроду,
Згризе тебе у пеклі каяття!
Ця Січ для краю – острівець свободи
І сенс усього мого життя.

Прощай же, Січ, навіки ти – як мати.
Прощай мій батьку неозорний Луг.
Везуть мене не милувать – карати
У проклятий козацтвом Петербург.

Казала Катерина окаянна
(Які ж вони підступні ті царі):
«Козацтва відречися отамане,
І….розкошуй у славі і добрі.

А ж бо їй, тамуючи утому,
І голод і пекучий серця гнів:
«Чи варто жить на світі кошовому,
Якщо він відречеться козаків?»

«Ну, що ж! -  сказала гнівно. – Будь по цьому».
В її очах побачив я зиму.
Схватили й повезли мене сірому,
У соловецьку прокляту тюрму.

Козацьким родом я завжди гордився
І пережив всю царську мішуру:
В сімнадцятім столітті народився,
Отут я в дев’ятнадцятім помру.

Кричу у світ крізь грати ці іржаві,
Мої слова – нащадкам заповіт:
Братове, відновіть свою Державу,
ЇЇ як рідну неньку бережіть.

Бережіть від заброд,
Заклинаю вас я, -
Бо без неї народ,
Мов без хати сім’я!