Жиноча Спина, або На Межи Всесвитив

Коли в душі поета всесвіти буденні – віковічно – гинуть…
Коли в Душі Землі самісінька = Північная Любов – незмірно розквіта! –
Переді мною начебто жіночої спини найвитонченішим вигИном
Світоділ постає – уперекір всім «темрявним вітрам»!..

І там, у іншім світі, на межі чарівній по спині тій,
Захищеним від люто-темрявних, насущних – хижа-днів, -
Всі почуття мого нутра якимось - хутром злагоди – сповиті,
Й водночас пристрастю до - Лагідної тої Висоти! – прожАлені…

Жіночая Спина, о, найтендитніша небесная завіса,
Що у собІ таїть не небосхил, а – небосхилів Зорепад! –
Неспинний Зорепад в собі – неспинно! – містить
Та – не спина! – а просто же мого суціль-Бажання – Диво-Сад!..

Суціль-врожайний Диво-Сад!.. І – безкінечна Книга,
Яку не осягнуть й за – тисячу і одну ніч!!..
І пишеться вона – не «пишним» стилем  - дИханням! –
Тойбічним дИханням Глибин, що не умістить інша жодна річ!..

Жіночая Спина, о, Вічності Безодня!.. Шквал Спасіння!..
І ось спадає з неї повсякденності останній – мить-аксесуар…
Й – мільйони зоряних долонечок раптом впиваються у серце моє повне… Запустінням!..
І зоресвітовими пташками тілесніші сторіночки летять – в поза-душевний Дар!..

І Зорі Задоволеннь, і – Поза-Доволеннь! - палом палять – Височінь!
І я не знаю, де подітись від цієї – Зорепадной Влади!..
І – Півні Півночі! – співають поруч десь – якусь Казкову Далечінь,
І зоресвітлих! Воронів із пристрасних глибин нам – не злічить!..
І в мерехтіннях-цілуваннях на цій – крихітно-грозОвій мЕжі – Сторіч-Мить –
Народжує якийсь немов би - Ранок Зоресвіту, чи якусь Зорсвітнюю самісінькую – Се-Ран-наду!..

(бІльша частина віршу створена– в ніч з 24 на 25 листопада, остання строфа – вдень 25 листопада. Фінальна авторська редакція – в ніч з 26 на 27 листопада. Текст містить оказіоналізми)