забывая о змеях

билингва 2016/24


***
напівтемрява приховує вади наших душ;
на кухні поволі закипає вечір,
як вишневий лак у каструлі
для заливки покалічених скрипок;
ось тут зап'ястя погриз короїд,
а вище дятел терзав передпліччя клена;
вирубай телевізор - бедлам із картону.
зменш же світло і просто спостерігай:
світ розширюється,
точно зіниця із зеленим абажуром
або чарівно підсвіченим акваріумом;
бузкова напівтемрява - це те, що нам потрібно,
щоб душа сміливіше вийшла з тіла,
щоб слова ступали твердіше й нахабніше,
як Мауглі, що вперше побачив вечірнє місто;
іноді й мовчання - форма звуку,
іноді й темрява - форма світла,
і ми обвиваємося тишею навколо несказаних слів,
дві сутінкових планети;
обіймаючи тебе в сутінках, змиваю з себе ім'я,
цінники, незграбні формули на дошці;
занадто багато капканів на розумного звіра,
занадто багато скляних будок усередині.
коли ніч гасить вогники свідомостей
у зеленувато-бронзових канделябрах тіл,
ми на кілька хвилин стаємо такими,
якими нас Господь бачити хотів -
вільні острови без явно окреслених берегів
ширяють у здвоєній напівтемряві неба і моря;
так невидимка вільний під час дощу.
це почуття накопичувалося століттями,
коли ми лежали в печерах на завшивлених шкурах
і зубчасті відблиски багаття нас зігрівали -
ситих, сонних,
і в ці миті щось посипало нас сіллю -
на стеблах дихання розквітала тиша -
квіти помаранчевої темряви.
це - влада тіней і шепоту,
коли виразно чути музику всередині вен і хрящів,
всередині поцілунків і лицьових кісток.
це вишеньки на м'ясному торті хижака;
і наші обійми - символ чогось більшого,
ніж інстинкт розмноження/солодощі.
так мангуст прислухається до мелодії флейти,
що тече з прочиненого вікна.
і на мить забуває про змій.

***
полутьма скрывает изъяны наших душ;
на кухне исподволь закипает вечер,
как вишневый лак в кастрюле
для заливки покалеченных скрипок;
вот здесь запястья погрыз короед,
а выше дятел терзал предплечья клена;
выруби телевизор - бедлам из картона.
убавь же свет и просто наблюдай:
мир расширяется,
точно зрачок с зеленым абажуром
или волшебно подсвеченным аквариумом;
сиреневая полутьма - это то, что нам нужно,
чтобы душа смелее вышла из тела,
чтобы слова ступали тверже и наглее,
как Маугли, впервые увидевший вечерний город;
иногда и молчание - форма звука,
иногда и тьма - форма света,
и мы обвиваемся тишиной вокруг несказанных слов,
две сумеречных планеты;
обнимая тебя в сумерках, смываю с себя имя,
ценники, угловатые формулы на доске;
слишком много капканов на разумного зверя,
слишком много стеклянных будок внутри.
когда ночь тушит огоньки сознаний
в зеленовато-бронзовых канделябрах тел,
мы на несколько минут становимся такими,
какими нас Господь видеть хотел –
свободные острова без явно очерченных берегов
парят в сдвоенной полутьме неба и моря;
так невидимка свободен во время дождя.
это чувство накапливалось веками,
когда мы лежали в пещерах на завшивленных шкурах
и зубчатые отблески костра нас согревали -
сытых, сонных,
и в эти мгновения нечто посыпало нас солью -
на стеблях дыхания расцветала тишина -
цветы оранжевой тьмы.
это - власть теней и шепота,
когда отчетливо слышна музыка внутри вен и хрящей,
внутри поцелуев и лицевых костей.
это вишенки на мясном торте хищника;
и наши объятия - символ нечто большего,
чем инстинкт размножения/наслаждения.
так мангуст прислушивается к мелодии флейты,
текущей из приоткрытого окна.
и на миг забывает о змеях.



***
ліхтарі проспекту
з двома головами:
одна нависає над другою, як самець гадюки над самкою,
а люди внизу проходять крізь
прозорі м'ясорубки часу найдрібніші,
не помічають, як їх кришать на зморшки,
на пил і сивину.
худі скукожені ангели старості
наповнені слабкоумством, як рожевим сяйвом.
це - відчуття вугілля, яке жбурляють у топку,
а там кубічний джин вогню
брикається сотнями ніг у чавунній колбі.
«безсмертя» -
якщо вимовиш вголос сто разів поспіль,
почуєш
шум далекого прибою.
це вічність б'ється об береги
неіснуючого моря головою,
як рудий веснянкуватий Наполеон у дурдомі.
це - відлуння неможливого. бажання золотої пробки
створити щось складне і прекрасне.
живу рибку.
нагородити свідомістю, вмістилищем емоцій,
щоб зрозумів одного разу - ти помреш. зникнеш. але о диво.
сліпе кошеня у відрі з водою не тоне,
воно навчилося дихати під смертю.
ось-ось відкриються його очі.
але як же вибратися з відра
Всесвіту?
і триває усвідомлення.
біснується штрихований дощ за вікном.
невже. невже. невже.

***
фонари проспекта
с двумя головами:
одна нависает над второй, как самец гадюки над самкой,
а люди внизу проходят сквозь
прозрачные мясорубки времени мельчайшие,
не замечают, как их крошат на морщины,
на пыль и седение.
тощие скукоженные ангелы старости
наполнены слабоумием, как розовым сиянием.
это - чувство угля, который швыряют в топку,
а там кубический джин огня
брыкается сотнями ног в чугунной колбе.
"бесссссмертие" -
если произнесешь вслух сто раз подряд,
услышишь
шум далекого прибоя.
это вечность бьется о берега
несуществующего моря головой,
как рыжий веснушчатый Наполеон в дурдоме.
это - эхо невозможного. желание золотой пробки
создать нечто сложное и прекрасное.
живую рыбку.
наградить сознанием, вместилищем эмоций,
чтобы понял однажды - ты умрешь. исчезнешь. но о чудо.
слепой котенок в ведре с водой не тонет,
он научился дышать под смертью.
вот-вот откроются его глаза.
но как же выбраться из ведра
Вселенной?
и длится осознание.
беснуется штрихованный дождь за окном.
неужели. неужели. неужели.