тУга 2. 0

я вже не жадаю смороду різних міст,
не треба ні галасу, ані вогнів яскравих.
у мене розвинувся власний корисний хист:
зуміти без матів (зовсім) і без насильств
зварити смачнющу, як в мами удома каву…

колишнє бажання вписати саму себе
у будь-яке з черев міст – величезних монстрів
побито скавчить. а в середині, між ребер,
скоцюбився спогад про килим замість шпалер
в бабусиній хаті… він досі там, з дев’яностих…

і жодне з прекрасних багатолюдних місць
не вабить писати вірші йому чи повість,
а тільки — домівка, де влітечку горілиць
лежиш біля моря, розкажеш йому дурниць —
і раптом зникає гостра, гірка самотність.

але я живу в чужинському місті К.
вмовляю себе: це треба перехворіти —
і скоро завершиться чорна доба блукань.
відтак не купую й зайвого вішака:
багажник, валізи, обмежені габарити…

якщо дочекаюся, — стану суцільне «омм».
і вірші набудуть якісно-ново-змісту.
а поки — усе, що маю, житло під зйом
з незвичними досі пейзажами за вікном
і болісна туга за рідним приморським містом…

P.S. моєму Бердянську