593. Василь Стус. Земля родная!

Ударил гром - и полыхнуло всё.
Свернулась ночи тьма прозрачным свитком,
И, точно перед боем, стало тихо,
И вместо света утро смерть несёт.
Всё, что земное, оседает вглубь,
Изверившись и в небесах, и в ночи,
Ослепли звёзды, и ослепли очи,
Как приговор, пророс. И смерчем вырос гриб,
Напрасно кверху чёрный лес воздел
Окоченело руки. Даль седая
Кровавое крыло волочит краем,
И умер, рухнув на колени, день.
Упал, как хлопчик. Детские закрыл
Подснежник глазки. Вот уже деревья
Горят свечами. Быстро отгорел
Последний день. Не нужно пробужденья.
Народы! Люди! Человечество! Твой шлях
Тень преграждает твоего же роста!
И жить так просто, и сгореть так просто
В любовью полыхающих огнях.
Вулканами дымят людей сердца,
И даже ум цветёт в багряных вспышках.
Летит планета! И пылают искры
Рудого нимба - нашего конца!



ЗЕМЛЕ РІДНА!
 
Ударив грім — і спалахнуло все.
Згорнулась ніч прозореним сувоєм,
І тихо стало, наче перед боєм,
І замість дня світання смерть несе.
Усе земне занурюється вглиб,
Зневірившись і в небові, і в ночі,
Осліпли зорі, і осліпли очі,
Проріс, мов вирок. Смерчем виріс гриб,
Даремно вгору чорний ліс простер
Окляклі руки. В сивому просторі
Кривавлене крило волочить обрій
І день, зломившись у колінах, вмер,
Упав, мов хлопчик. Пролісок закрив
Свої дитячі вічка. Вже дерева
Горять свічками. Скоро відгорів
Останній день. І ранку вже не треба.
Людове! Люде! Людськосте! Твій шлях
Перепиняє тінь твойого ж зросту!
І жити просто, і загинуть просто
В любов'ю випромінених вогнях.
 Вулканами людські димлять серця,
І навіть розум квітне в жовтих блисках.
Планета в леті! І пашіють іскри
Рудого німбу — людського кінця!