Гайдамаки. На посошок 4

В том, что русинское сторічного ірландца является мистификацией, я дошёл без подсказки бдительного Винничука (дошёл я и куда дальше).
Иное дело, что между мистификацией и фальсификацией (фальсифікатом) – большая разница.
И о «кумедности» собственно М «в наш час», на месте Ю. П., я бы заявлять не спешил.
Забавно?! Комично?! –
Если «забавно» (сам часто пользую такую отметину) – «занимательно», согласен. Но высокоинтеллектуальный борець з плагіатом навешал «кумедь» явно в насмешку. Во все стороны-адреса. Мол, на кого рассчитано!? Не інакше, як на дурних або зовсім безмозких читачів.
А чего же Вы (такий розумний і праведний) не пошли дальше и не предъявили публике самого ашуканца (шахрая)?! Тем более, что он и вовсе где-то рядом с Вами обитает. Мабыть, и в самом «Станиславе» (Ивано-Франковске). Не предъявили... Так ведь и на Вас – неподкупный – подумать могут.
А и «видані книжки» (вже – три) именно Івано-Франківськ отпечатал.
Кам’яний трамвай.
Sean MacLaoch. Cloch tram (Збірник поезії та прозових мініатюр) Третє видання – доповнене і перероблене, 2022.
Ага! И я ведь – хорош валенок... Laoch–то – Герой будет. По-ирландски. А не «лох» или «лех». И Маклех – Сын Героя!

[Народився в Дубліні (Ірландія) у 1915 році і майже все життя прожив у цьому давньому і казковому місті – Темній Гавані (крім кількох років поневірянь). Хоча мої батьки родом з міста Леттеркенні (графство Донегол). За своє життя я перепробував багато професій – був моряком, вантажником, кухарем, продавцем пива, вуличним музикантом, двірником, вчителем географії, фермером, водієм велосипеда, проповідником істини, шукачем скарбів, помічником археолога, пожежником, кондуктором, журналістом, газетлярем, крамарем. На старість років, назбиравши трохи грошенят, відпочиваю від трудів праведних. Займаюсь літературною творчістю. Англійською мовою – мовою цих зайдів сасенех, які досі поневолюють частину моєї країни, мені писати не випадає. Вирішив писати вірші руською мовою. Цієї мови мене навчив один русин, що потрапив до Ірландії ще у 1922 році з Канади – колишній вояк першої світової війни. Крім того моє зацікавлення руською мовою пояснюється ще й тим, що згідно давніх ірландських легенд предки ірландців примандрували на Остів Долі з Русі – з берегів Борисфену, зі старої і сивої Скіфії. Крім руської мови використовую для віршування нашу ірландську мову – гелтахт. Пишу у різних жанрах, але лімеріки майже ніколи не писав – мої корені все таки з Донеголу, а це Улад. Лімеріки випадає писати все таки жителям Мунстера. Хоча всі ірландці диваки і як писав Зігмунд Фройд: «Ірланці це єдиний народ, який не піддається психоаналізу», диваком себе ніколи не вважав. Я ним був.]

Визитка от имени самого Шона, открывающая его замолчавшие страницы на Стихире и Прозе.
А вот Вступление до «Кам'яного трамваю». От составителя и литературного редактора Артура Сиренко. «Осінній сніг сивини (Спроба передмови)».

[Перед Вами незвичайна книжка. Незвичайна у багатьох аспектах. Вірші починають писати в юності. І тоді ж кидають писати поезію. Як Артюр Рембо – все що він написав він написав у дев’ятнадцять. Потім писати кинув. Ще гірше, якщо людина пише в юності геніальні твори, а потім шкрябає пером бездарну писанину, заробляючи цим на шматок хліба з маслом чи (ще гірше!) отримуючи за це дивіденди у негідників, що мають владу. Тут же ми бачимо якийсь парадокс: людина почала писати вірші (і прозу, зрештою, але інколи це одне і те саме) не просто в похилому, а в древньому віці, коли перевалило за дев’яносто сім. Щоправда, автор стверджує, що почав писати давно – не від учора (у чому я особисто глибоко сумніваюсь), писав мало не все своє довге життя (хоча чи буває життя довгим?) в тому числі українською та гельською. Але як мінімум більшість творів, що є в цій книжці написані Шоном Маклехом коли було вже йому за дев’яносто. І тут я подумав ось що – автор правий. Писати вірші потрібно коли чуприну відбілив осінній сніг сивини. Для істинної поезії потрібен спокій і відчуття довгого шляху – пройденого шляху (хоча шлях ніколи не закінчується, але в будь-якому випадку, для того щоб отримати право писати вірші треба добрий шмат шляху пройти). Якщо в поезії відсутнє осмислення буття, то постає питання чи дійсно це є поезія. Писати можна про що завгодно. Світ переповнений поезією. Тільки це не всі помічають. Лишається тільки побачити це, зобразити, занотувати. Істинна поезія відрізняється від писанини в першу чергу нескінченністю глибини, що ховається між словами, тією безоднею, в якій кожен читач блукає самостійно, шукаючи свої шляхи.
У нинішньому постмоденовому світі всі прекрасно розуміють, що форма це вторинне, рима тільки заважає справжній поезії – це добре розуміли класики японської літератури, що свідомо відмовились від рими. Верлібр став вираженням індивідуального «я» сучасного інтелектуала, якому тісно у будь-яких формах і обмеженнях. Верлібр не всі сприймають і не завжди бачать у ньому поезію. Хоча він такий же давній як світ. І ще невідомо що було раніше: зліплений перший глек з глини чи проголошені перші слова верлібру (о, неоліт, як давно ти минув!). У цій книжці верлібр не випадковий і не вимушений – він закономірний і необхідний. Ця форма інколи єдино можлива для конкретного твору – кудлатого як ірландські скелі, що поросли мохом. Хоча автор не цурається римування – коли це потрібно.
Ернест Гемінгвей колись назвав Париж «святом, яке завжди з тобою». Читаючи книжку «Кам’яний трамвай» старого відлюдника і філософа Шона Маклеха, я подумав, що Ірландія в його творах це журба, яка завжди з тобою. Тільки тут Ірландія поступово розростається до масштабів світу. І вона не просто «росте як гриб», як «протрухлий український материк» у творах Василя Стуса, Ірландія заповнює собою Всесвіт виростаючи навіть не до розмірів земної кулі, а охоплює сонячну систему і ковтає галактики. Воно й не дивно – для кожного ірландця Ірландія там де він є – у його серці. І якщо ірландцю судилось помандрувати у потойбічний світ – байка – до раю чи в пекло, там теж буде невеличка Ірландія. В Ірландії завжди було місце і для пекла, і для раю. Так чому ж раю і пеклу не вмістити в собі по Ірландії – хоча б по шматочку.
Ми вже звикли чути про «англомовну ірландську літературу». Сам вираз є по суті абсурдним. Це все одно що говорити про «російськомовну українську літературу». Але факт лишається фактом. Ірландці втративши свою мову (майже повністю, у переважній більшості) зберегли свій дух і свою сутність. Ірландець завжди лишиться ірландцем куди б він не потрапив і як би його не намагалось переробити суспільство. Ірландець впізнається в юрбі, навіть якщо він без зеленого капелюха в День святого Патріка.
І в цій книжці втілився новий абсурдний феномен (а що в нинішньому світі не абсурдне?) – «україномовна ірландська література». Ірландець, що пише українською у віці 97 років – це щось сюрреалістичне. Це якась картина Сальвадора Далі, що вдерлася без дозволу у наш божевільний світ. Ми постійно боялись (чи то не наважувались) творити літературу космічну, постійно скочувались до хуторянства. Якщо мандрували в космос, до повертались до садку біля хати, бо там кинутий якір, бо без того шматка землі ми ніщо. Усвідомити, що в туманності Оріона може бути шматок України для нас неможливо. І раптом в цій книжці я помітив за межами слів дивну аксіому – Вітчизна в першу чергу в глибині нашої душі. І якщо її немає там, то її немає ніде.
Сучасний читач все більше усвідомлює, що він те тільки читає, але і живе на сторінках якогось абсурдного літературного твору, де сюжет руйнується, втрачається, губиться. Тому сучасного читача найбільше обурює безсюжетність (хоча вона цілком має право на існування з часів Конфуція та після віршів Франсуа Війона особливо). Тут же в кожному вірші невеликий сюжет. Тут навіть пейзаж отримує свій сюжет буття. Звідки це взялось – зрозуміло. Ірландська поезія вся пейзажна. Навіть якщо вірш про скрипаля, то скрипаль є лише частиною пейзажу. Якщо описується битва, то битва є пейзаж – не більше. Так її сприймають герої, такими кольорами вона описується – фарбами осіннього ірландського пейзажу. Кожний ірландець, читаючи давню скелу, усвідомлює себе частиною пейзажу.
Я знайомий зі стариною Шоном: вперше я познайомився з ним на конгресі славістів в Глазго у 1992 році. Я тоді хильнув зайвого, «і тут Остапа понесло» – на перерві між засіданнями. Шон чомусь оцінив цю словесну каламуть як щось істинно слов’янське. Його чомусь дуже зацікавила моя фраза: «Григорій Сковорода – це останній Будда знервованого ренесансу». Шон Маклех в середовищі славістів тоді був відомий як славіст любитель. Свого роду вільний художник славістики. На цьому ж конгресі Жак Іннусо (Jacques Innocents) сказав мені пошепки: «Славістику ХІХ століття неможливо уявити собі без Павела Йозефа Шафарика. Так само ірландську славістику неможливо уявити собі без Шона Маклеха… Тільки це сказано мною не офіційно…». Вдруге ми зустрілися з Шоном Маклехом (вже як старі знайомі і добрі приятелі) на міжнародній конференції «Кельти і словяни: дві парадигми культури» в Палермо у 1994 році. Після я часто відвідував Шона у його старому будиночку на околиці Дубліна – він веде самотній спосіб життя, мало з ким спілкується, крім такого ж старого садівника. Кабінет у нього вічно завалений книгами, які він читає навмання і невпорядковано та сторінками рукописів, які утворюють просто хаос довкола стола. Над усе він цілує хороший чай і може годинами філософствувати на тему ірландської міфології і генезису індоєвропейських народів. Я часто запитував його – чому саме славістика? Адже з його то знаннями гельської та валійської мов, з його то знаннями ірландської міфології він міг би стати відомим, шанованим і знаним кельтологом. Але про те, що наштовхнуло його на вивчення слов’янських мов і, зокрема, української мови (яку він вперто називає руською) Шон говорить абстрактно. А відповідь на це є одна: Григорій Сковорода. Колись Шону Маклеху в його студентські роки трапився до рук томик філософських творів Григорія Сковороди – і це перевернуло його свідомість. Він став славістом назавжди. А мені назавжди (теж назавжди!) запам’яталися довгі бесіди з ним осінніми ірландськими вечорами про Спінозу і еволюцію латиноамеранської прози, про толерантність раннього конфуціанства і правління ірландського короля Аеда Слайне мак Діармайта, про вплив клімату на фольклор гелів, про мандрівника Васко де Гама та про манускрипти монастиря Клонферт…
Ми живемо в епоху, коли модернізм перетворився в ретро. Коли постмодернізм сприймається як факт, як подія в історії літератури, а не як модна течія, розвага літературних гурманів чи забавка для богеми. При цьому ми якось забули, що модернізм невичерпний, як, зрештою, невичерпний і будь-який жанр чи напрямок літератури. Суть не в стилістиці (хоча вона нині важлива мало не в першу чергу). Суть в глибині – там, де нічого не можливо пояснити вербально, там, де щось ховається за рожевою оболонкою слів. І ніхто не пояснить, що воно таке оце «щось». Але воно визначає істинну поезію. Тому – читаймо…
Ця книга – одна з найповніших збірок україномовних творів Шона Маклеха. Звісно, ще є архів рукописів в якому чимало нарисів, словесних етюдів та незакінчених творів, у тому числі філософських. Цей архів існує наразі тільки в паперовому варіанті, більші творів, що там містяться досі ніде не опубліковані, архів потребує дослідження і редагування. Можливо, в майбутньому ми ще будемо мати змогу читати невідомі нам досі твори цього цікавого і оригінального майстра слова.]

Годнае ўвядзенне да годнага твору.
Вообще-то, сам я к разгадке шёл несколько иным путём. Вернее, внимание на личность Артура Геннадьевича (ещё не определив даже его отчество) я обратил сразу. Но, оставив за скобками приведенный текст – а скорее всего, даже не добравшись до него, а оттолкнувшись от какой-то ещё зацепки – двинулся по своим герменевтским кругам-выкрутасам.
Теперь-то (уже определившись) я решился проверить кое-что и из Спроби передмови. А хотя бы о тех встречах автора и Героя на славистских конгрессе и конференции. В 1992-м в Глазго и в 1994-м в Палермо.
Будто славистам не было где собраться на своей территории!
Первый их конгресс собрался-состоялся в 1929-м в Праге.
До войны прошло ещё два: в 1934-м, в Варшаве и  в 1939-м (а уже и не после…) – Любляне-Белграде-Загребе. 18-25.09.
Следующий (IV) приняла в сентябре 1958-го Москва. Год спустя после Всемирного фестиваля молодёжи и студентов.
А дальше слависты собирались через каждые пять лет: 1963, 1968, 1973, 1978, 1983, 1988, 1993... Ой! А где – 1992-й?! Который случился в Глазго. Так и собирались они как-то у себя: по Киевам, Краковам, Софиям, Братиславам...
Видно, в Глазго тогда состоялся какой-то альтернативный. Съезд.
Если кто-то обнаружит данные об уже «кельтско-славянской конференции в Палермо» (1994), значит, ему повезло. У меня, с наскока, не атрымалася.
Впрочем, я и без этого решился признать совершенное единство (более, чем братство) Артура Сиренко и Патрика Шона Маклеха в одном лице. Ну... Для поддержания какой-то интриги – не на 100 процентов (адсоткаў), а на 95. Примерно на столько думает замахнуться на предстоящих в январе Самовыборах наш Богомданный.
А тексты самого Артура (и его двойника) мне по душе. Как и эта мистификация.
Касательно прочих моих аргументов, а также некоторых справок и вообще – в следующих «Посошковых» (Гайдамаках).

18.11.2024