Юрий Андрухович Весна прорастала...

           Юрій Андрухович

              * * *

Весна виникала, де тільки могла:
трава на фронтонах, дощі і сухоти,
і тепла бруківка. Весна була зла.
Блукаючі танки і рештки піхоти
вертались nach Osten. Черешня цвіла,
і груди, сповиті в паси портупей,
зітхали в жаданні нових епопей.

Костел описали — від нефів до веж,
а все ж залишили стояти на площі,
забивши дошками всі двері, а все ж
виносили мармур і крила, і мощі —
все золото чаш і шовковість одеж,
всю темінь вина і кривавість корон,
і мумію графа у шапці з пером,
серця пілігримів, сідниці блудниць,
правиці рубак і синиць із очниць,
мечі, дароносиці, книги і фіги
листок з антикварного лона Ядвіґи,
покривлені м'язи і німби святих, —
уче це призахідне тління Європи
виносили геть. Мов у піч, мов на допит —
жбурляли в машини. Ти вчасно затих,
а потім озвався, хрипучий органе,
тебе розкрутили на тисячу труб,
тебе прикладали до вуст, як до рани,
ці душі найменші, ці діти з халуп,
з підвальних яскинь, де каміння і плющ,
з низів, de profundis, ти виник пискляво.
тебе на свистки і гудки розпиляли,
і ти засурмив з-над катуш і калюж,
з міського підпілля, де ніч і сухоти,
де квола весна зеленіла зі стін.
Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,
аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін…

             Юрий Андрухович

                * * *
 
Весна прорастала, где только могла:
трава на фронтонах, то хлябь, то бездожье,
и грелась брусчатка.  Весна была зла.
Остатки пехоты шли по бездорожью,
nach Osten, домой.  А черешня цвела.
Тела, истомившись в ремнях портупей,
вздыхали, желая других эпопей.

Костел описали от стен до колонн,
позволили дальше использовать площадь,
заколотили фанерой амвон,
и двери, и окна, но вынесли мощи
и золото чаш, и кровавость корон,
всю темень вина, шелковистость одежд,
и мумии графов – ученых, невежд –,
скитальцев сердца, ягодицы блудниц,
десницы рубак и синиц из глазниц,
мечи, дароносицы, книги и фиги
листок с антикварного лона Ядвиги,
корявые мышцы и нимбы святых...
Все эти тлетворной Европы посланья
тащили как в в печь или как на дознанье,
бросали в машины...  Ты вовремя стих,
хрипучий орган.  Позже, без оправданий
тебя раскрутили на тысячу труб,
тебя прилагали к устам, словно к ране,
незрелые души из ближних халуп,
подвальных прибежищ, где камень и плющ.
В низах, de profundis*, возник ты пискляво,
тебя на свистки распилили: забава.
Звучал ты над скверной, сквозь боль – вездесущ.
Где ночь и мокрота,  где дымные клубы,
где квёлость весны зеленеет со стен,
ты слышен пока труб касаются губы
и есть эта роскошь, и стены, и тлен. 

*de profundis* - «Из глубины воззвах» название покаянного Псалма 129.

Перевод с украинского Ильи Липеса