оксамитове намисто

Не втямлю як зустрілися... Гадав би
що випадок. Між іншим - листопад,
і дощ іде, і хвиля коло дамби
бажає докотитися до п'ят.
Що робимо на березі такого,
чого ми не робили ще раніш?
Знайшлося счастя? Ні? Лишень підкова...
Вже холодно гуляти босоніж,
тож звідсі геть, на нас чекає місто,
йдемо, плекати треба не біду.
На грудях оксамитове намисто,
на нього я очей не підведу,
бо то спокуса. Море вже позаду,
попереду розмови на п'ятак.
Сидіння у кафе напроти саду
не бесіди заради - просто так.
Така от зустріч випала осіння
мені та вам. Провина в тім чия?
Калинове розсипане насіння,
і пам'ять нас веде, як течія,
не ставлячи якиїсь там питання -
то марно все, ну хто відповіда
зустрінемося ще, чи це востаннє,
бо час минає швидше, ніж вода.
Навіщо ви мені, навіщо я вам,
невже і по сьогодні уві сні
лоскочете волоссям кучерявим
моє плече... А ще у дні ясні
ми мріємо про зустрічі раптові.
Ось трапилась, та швидко промайне.
Скажіть, який там термін у любові,
скажіть, ви ще кохаєте мене?