Тарас Шевченко. Мне не спалось, а ночь как море...

Мне не спалось, а ночь — как море.
(Хоть дело было и в тюрьме[1] —
Отнюдь не на степном просторе.)
Тюремной каменной стене
Ты не расскажешь ни об горе,
Ни об младенческой весне.[2]
Ворочаюся, жду рассвета,
Ну, а за дверью про своё
Солдатское не-житиё
Два часовых ведут беседу.

П е р в ы й

Така ухабиста собой,
И меньше белой не дарила.[3]
А барин, как глиста, худой.
Меня-то, слышь, и отловили,
Свезли в Калугу и забрили.
Так вот те случай-то какой!

В т о р о й

А я... аж страшно спомынаты.
Я сам пишов у москали;[4]
Отож я в нашому сели
Сподобав дивчыну... До хаты
Йийи вчащаю, вже я й маты
Вдову вгово́рыв, згода е.
Так пан паскудный не дае.
«Мала», — каже, — нехай, дождуся.
И, знай, хожу все до Ганнуси.
На другый год знов за свое;
Пишов я з матирью просыты.
«Порожне, — каже, — й не просы.
Пьятсот, — гад, каже, — як дасы,
Беры хочь зараз...» Що робыты!
Така бида, бачь! Позычать?
Та хто ж таки позычыть гроши?
Пишов я, брате, зароблять.
И де я тилько не був, боже,
Поки ти гроши заробыв.
Я годив зо́ два проходыв
По Чорномории, по Дону...
И подарункив торбу повну
Йий на весилля накупыв
Найдорогиших... От вертаю
В село до дивчыны в ночи —
Аж тилько маты на печи,
Та й та, сердешна, помырае,
А хата пусткою гные.
Я выкресав огня, до неи...
Од неи пахне вже землею,
Уже й мене не пизнае!
Я до попа та до сусиды,
Прывив попа, та не застав —
Вона вже вме́рла. Нема й слиду
Моеи Ганны. Я спытав
Оцю сусиду про Ганнусю.
«Хиба ты й доси ще не в курси?
Ганнуся на Сыбир пишла.
До паныча,[5] бачышь, ходыла,
Поки дытыну прыжила
Та у колодязи й втопыла».
Як жжога в горли запекла.
Насылу выйшов з хаты, зрана,
Ще не свитало. Я до пана
Пишов з ножем, не чув земли...
Аж паныча вже одвезлы
У школу в Кыив. От як, брате!
Осталыся и батько й маты,
А я пишов у москали.
Аж доси страшно й спомынаты.
Будынок панський запалыть
Хотив, або себе убыть,
Та бог помылував... Його же
Тепер до нас перевелы,
Из армии чы що.

П е р в ы й

                Так чё же?
Ну, вот теперь и приколи.

В т о р о й

Нехай соби. А бог поможе,
И так забудеться колысь.


Они чуть-чуть поосеклись,
Но ещё долго говорили,
Я стал под утро уж дремать,
И панычи во сне приснились
Мне и не дали, гады, спать.

[В каземате, 1847]


[1] Стихотворение написано в каземате Третьего отделения в Петербурге во время следствия над участниками Кирилло-Мефодиевского братства (тайной политической организации, ставившей своей главной задачей ликвидацию крепостничества).
[2] Ни об младенческой весне... — Неточная цитата из стихотворения В. А. Жуковского «Цвет завета».
[3] И меньше белой не дарила. — То есть дарила не меньше 25 рублей. В Российской империи 1820-1843 гг. бумажные деньги (ассигнации) стоимостью 25 рублей и выше печатались на белой бумаге. Позднее термин «белая», «беленькая» закрепился и за обозначением всех ассигнаций стоимостью в 25 рублей.
[4] Москалями на Украине называли солдат и офицеров русской царской армии.
[5] Паныч (малорос.) — сын пана, молодой барин, барчук.




Не спалося, а ніч, як море.
(Хоч діялось не восени,
Так у неволі.) До стіни
Не заговориш ні про горе,
Ні про младенческие сны.
Верчуся, світу дожидаю,
А за дверима про своє
Солдатськеє нежитіє
Два часовії розмовляють.

1

Така ухабиста собой,
И меньше белой не дарила.
А барин бедненькой такой.
Меня-то, слышь, и подсмотрили,
Свезли в Калугу и забрили.
Так вот те случай-то какой!

2

А я... аж страшно, як згадаю.
Я сам пішов у москалі;
Таки ж у нашому селі
Назнав я дівчину... Вчащаю
І матір удову єднаю.
Так пан заклятий не дає.
«Мала, — каже, — нехай дождуся».
І, знай, вчащаю до Ганнусі.
На той рік знову за своє;
Пішов я з матір’ю просити.
«Шкода, — каже, — і не проси.
П’ятсот, — каже, — коли даси,
Бери хоч зараз...» Що робити!
Головко бідна! Позичать?
Та хто таку позичить силу?
Пішов я, брате, зароблять.
І де вже ноги не носили,
Поки ті гроші заробив.
Я годів зо два проходив
По Чорноморії, по Дону...
І подарунків накупив
Найдорогіших... От вертаюсь
В село до дівчини вночі —
Аж тілько мати на печі,
Та й та, сердешна, умирає,
А хата пусткою гниє.
Я викресав огню, до неї...
Од неї пахне вже землею,
Уже й мене не пізнає!
Я до попа та до сусіди,
Привів попа, та не застав —
Вона вже вмерла. Нема й сліду
Моєї Ганни. Я спитав
Таки сусіду про Ганнусю.
«Хіба ти й досі ще не знаєш?
Ганнуся на Сибір пішла.
До панича, бачиш, ходила,
Поки дитину привела
Та у криниці й затопила».
Неначе згага запекла.
Я ледве-ледве вийшов з хати,
Ще не світало. Я в палати
Пішов з ножем, не чув землі...
Аж панича вже одвезли
У школу в Київ. От як, брате!
Осталися і батько й мати,
А я пішов у москалі.
І досі страшно, як згадаю.
Хотів палати запалить
Або себе занапастить,
Та Бог помилував... А знаєш,
Його до нас перевели
Із армії чи що?

1

Так что же,
Ну, вот теперь и приколи.

2

Нехай собі. А Бог поможе,
І так забудеться колись.


Вони ще довго говорили,
Я став перед світом дрімать,
І паничі мені приснились
І не дали, погані, спать.

[В каземате, 1847]