Блiда

Недаремне сумління, важке, наче жорно млина,
Відпокутую, пишучи вірші поволі, як вмію,
Бо тому, що спокута спізніла – найтяжча вона,
Бо римую, ховаючи в барви свою содомію,
Відкорковану дещо на вкрай нетривалі свята, –
Ту, що вельмишановні пани називають палкою
Та яка повсякчас у гостинні думки загляда,
Сподіваючись марно, що я у розпуці накою
Всі по черзі гріхи. Та вони за плечима давно,
І сусідські апостоли стукають гучно по трубах,
На душі неприкаяній ставлячи певне тавро,
Бо зворотній із ними зв'язок налаштовано грубо
У намоленій римі, з якою пуття не дійду,
Повертаючи наголос дум у поважливі злидні;
Бо себе декламуючи, маю подобу бліду,
А заповнені теки письменницькі, саме, безплідні.
Тож і Бог зазирає у гості мої голіруч
І, кидаючи шмат каяття на млиновії жорна,
Зачиняє спокусливу твань у гарячий сургуч.
Після чого сльоза з-під пера уривається чорна
На незайманий білий папір..., у нічний листопад
Огортаючи прозу в пожовклу, щільну позолоту,
Що пасує до сили падіння моєї, до вад,
Де каміння... з моєї душі спромоглося змолоти
Сім утертих достоту гріхів (саме більше – не сім), –
Спромоглося зітерти на попіл в побіленій домні
Незразкову чернетку життя з пережитим усім
Й неохайні в своїй каліграфії болі фантомні,
Що колись опосіли найвищі сердешні місця,
Владарюючи часом і мною – доволі сліпою,
Аж допоки сумління путяще, бліде із лиця,
Зазирнувши до Бога на млин, у шпарину дверцят,
Не знайшло одинадцяту заповідь: бути собою.

03 листопада 2024р.