кучугури кохання

Як не хочеться класти в рядки заяложені сенси,
Що не варті паперу, ні рими, ні пенсу...
Як же хочеться класти на віти тонкі яворові
Тільки квіти Надії, та Віри й Любові.

І пишу я й пишу все на серця відвертих сторінках
Про довічну Любов. І не знаю, де буде зупинка?
Неспокійний свій зір все підношу до Неба так зчаста -
Розумію , лиш там, за Небесними брамами - щастя.

Як прошак попід церквою руки до них простягаю -
Чи у стінах хатини, чи в кущах безлюдного гаю.
Бо набридла давно гамірливого Києва пустка -
Лиш у Вічності буде, напевно, для мене відпустка?

Там прощуся із лихом, із смутком, бідою,
Там заслухана  я та задивлена буду Тобою...
І поки що на Небі газдує усміхнена Вічність -
Тут на мене чекають захмарені, зморені січні...

Холодає. Ото вже німа є ознака,
Що чатує безсніжна, оманлива зимоньки мряка...
А я мрію, мій Боже, що, може, на Твоє прохання
Я плету ці хрумтливі й тремкі кучугури кохання?!

на фото - у дітей, 3 листопада 2024 р.