Олександр Вертинський

На пляжі маленьком у Червні
В блакитних своїх пижамах
Дівчиська краси неймовірной
Мене позбавля розума.

Під моря синю колискову
На жовто-лимонній рині *)
Завзято, ніжно й наполегливо
Я все їй наспівую в тузі:

«Мадам, вже пісні заспівані!
Мені більш нічого сказать!
У літо таке чарівняне
Не треба так довго терзать!

Чекаю, як сну блакитного!
Я гину в любові вогні!
Коли Ви вже скажете слово,
Коли  дасте візит  мені?»

Поглядом граючи лукаво,
Роняє вона на ходу:
«Вас надто зіпсувала слава.
А втім… Ви чекайте… прийду!..»

Потім спорожніли тераси,
І з пляжу кабінки звезли.
І навіть рибальські баркаси
У  море далеко пішли.
 
А птиці так сумно і ніжно
Прощалися зі мною на зорі.
І ось вже зовсім безнадійно
Я їй говорю у Жовтні:

«Мадам,  бачь, вже падає листя,
Осінь у смертельнім маренні!
Усі виноградні вже кисті
Жовтіють в саду  безлюдним.

Я чекаю на Вас, як сну блакитного!
Я гину в осінньому вогні!
Коли Ви вже скажете слово?
Коли дасте візит мені?!»

Погляд опустивши  стомлено,
Шепнула вона, як у маячні:
«Бажала я вас неодмінно,
До  вас… не прийду ніколи!»

*)ринь - песок