Слухай, а можна я буду тобі брехати?
Про те, що вже не одна, про те, що вже можу спати,
Про те, що твої слова в мені вже не ллються біллю,
Про те, що я знов жива, не стала твоєю тінню,
Про те, що мої думки про тебе і про майбутнє
Розсіялися, й ми чужі, хоча й такі незабутні.
Чи може сказати правду?
Бо, сонце, я вже кладу долоні на інші плечі,
Я вже торкаюсь губами ніжно його зап'ястя,
Я просинаюсь від солодкого й такого нового щастя,
Такого нового неперевершеного буття.
Аж страх закрадається нишком мурахами по моїй шкірі,
Невже все це правда, невже все це був не сон?
Невже навкруги мій рай, а не дикі звірі?
Невже ти, нарешті, потрапив у свій полон?
Чи може, все ж таки, краще тобі збрехати?
Про те, що вдягнула цю сукню не щоб ти стягнув її.
Кажу собі, "крихітко, стій, стій, краще - це промовчати,
І зачекати трохи, як сніг припорошить його сліди".
А можна я буду тобi брехати?
© Copyright: Божена Ведмедовская, 2024
Свидетельство о публикации №124110200494
Свидетельство о публикации №124110200494
Рецензии