По вiнця влетiло

Бо — Кареніна... майже. То так написав драматург:
Величезний маєток, служниці, заможнії друзі;
Між чуттям і обов'язком свій переводячи дух,
Зимувала (...і влітку), бо змерзла в своїм Петербурзі —
На паркеті, лощеному впень, на балах самоти,
На яких, мов на льоді блискучому ковзали люди —
Мовчуни, себто риби, які розкривали роти
У мій бік, осипаючи подивом збіса розлютим. —
То був осуд мого почуття — позашлюбної гри,
Від якої на заздростях з пані зривало плюмажі
Та спадали осінньої охри палкі кольори
У зацьковані вірші, що люди їх торсали вражі,
Бо — Кареніна дещо... Сучасна: ні служок, ні втіх,
Ні палацу бучного, — що бу'ло у Левовій Праці.—
Але то був класичний Олекса та читаний гріх
І найсправжні герої ліричні — тому винуватці.
Та ідеться про мене наразі — не світ буржуа —
Про стосунки негідні, що їх обминають побожні,
Про любов, що її у книжках ледь не кожен шука.
Та ця дама людині у руки дається не кожній,
Бо нечувано владна й до лав прибира силоміць.
Хто її забажає — від неї тому засторога:
Має втримати душу подалі від тих залізниць.
Бо отримавши, їстиме з рук щедрувато Бога,
Бо то — ноша, Панове; кохати — приймати усе:
І солодке, і біль гіркоти на потрощеній таці;
Шестистрофне сумління, що мало-помалу гризе
Одного чи одразу обох обопільних коханців,
Бо ж вони на горіхи отримали — бруду гримас
Від усіх аплодуючих стоячи, тільки — по щоках.
Тож, і Вронський, і, власне, Метреса завірили вас,
Що ціна за любов надважка і, до речі, висока.
Та вона того варта, — напевно вважав Олексій, —
Хоч по вінця влетіло бо, врешті, вона невблаганна.
Мабуть, тими ж думками згортався життєвий сувій
За хвилину до того, як впала Кареніна Анна...

10 жовтня 2024р.