по той бiк попелу

ти стільки разів помирав уві сні,
що одного разу вже витримаєш наяву.
душа залишає тіло за секунду до.
піднімається над тим, що було будинком.
верба, рибальська шхуна, тебе відносить по спіралі
гаряча течія.
тобі здається, що ти летиш, мошка в клею,
розкинув руки – тепер це відростки
трубок, що світяться.
тепер ти – фантастична істота
із шістнадцятьма очима на обличчі,
задертий як соняшник,
але тебе ніхто не бачить,
і контужений сетер від страху
перестрибнув паркан.
стільники зернистого світла, і цей шум, дзвін.
бджоли, бджоли, ти ще зачіпаєш стопами
дахи обгорілих автомобілів,
але дивно – немає слідів сажі,
і там де були ноги – тепер ножиці
нерухомості.
стебла чорно-зелених спогадів наче водорості
заліплюють твоє обличчя, а в'язка глина
заклеює рот – конверт.
вже більше ніколи.
ти хочеш це сказати – про себе, у нестямі,
але проходиш крізь слово – як рука примари
крізь яскраво-червону бляшанку кока-коли,
тебе притискає до балкона
тринадцятого поверху, до опори,
що залишилася після вибуху ракети, чому
тут жила вона, друге кохання
всього твого життя – сонна, великоока,
схожа на здивоване пташеня лелеки.
давай, зникай,
спиною до річки, поки диявол не прокукурікав,
а артилерист не докурив,
і дробиться важке біле небо:
живіт дельфіна, прошитий снарядами,
танками, темними силуетами величезних граків
на картопляному полі біля річки, мостом
з гуркотом мчать легковики, верещать
як першачки,
у крилах в ангела зламана рука,
гілка дивного дерева, ти був колись
одного разу, але пам'ять витікає, швидше ніж кров,
притиснутий до палі неголеною щокою,
око, що проковтнуло річку і завод за річкою,
страшно, не страшно, моторошно, смішно,
ти знав це все життя і трохи довше,

одного разу усі твої картини
зникнуть у вогні,
і вийдуть по той бік попелу.