сороконiжки вбивць

Господи, забери безсмертя, залиши нам
холодний погріб для яблук.
забери
душі. усі свої іграшки. тільки залиш нам життя
не Адама, не Єву і не твого – мого
малого сина.
сира печера у підвалі з дощатою підлогою.
земля обітованна.
але нам потрібен бетон.
запах кішок, матраци, купа засмальцьованих ковдр.
а місто живе і в нього встромлюють
снаряди як голки. божевільний кравець шиє
потворну безрукавку, безголовку.
але тут люди –
не манекени.

майбутнє – двері з каламутно білого оргскла
кольори невідшліфованих діамантів.
двері плавно відсуваються від тебе щохвилини,
кожен вдих-видих.
іноді швидше, іноді повільніше – якщо їй цікаво.
це у мирний час. але під час війни
майбутнє просто відстрибує убік
як коник чи жаба.
секунда – і більше нічого попереду.
прірва. пульсує порожнеча
збита із єхидних квадратиків-пікселів
у грі маніяка.

у мирний час епоха розмірено повільно
злизує нас
просто як морозиво, а зараз
кремлівський вован, божевільний варан
гризе нас.
нашу землю, просочену кров'ю.
усипану шматками бетону, щебеню.
вмивається отруйною слиною.
ракетний бал смерті.
так чорнобурка пробиває сніговий наст у стрибку,
пірнає у сніг,
щоб схопити полівку. сусідку Валю.
іде полювання на людей.
російські вбивці підсвічені
мерехтливим слизом хворих ідей.
я їх бачу за десятки, сотні кілометрів.

думки стрибають наче каміння по товстому льоду.
дихання перетворюється на білі водорості.
тримаємось за руки.
чорно-синя порожнеча голодна ніч –
велетенська пума обнюхує балкони.
виблискують білки очей. "є хто живий?"
вирвані з корінням стіни.
дерева скручені у спіралі.
обірвані кам'яні сходи як недописані поеми.
тіло на асфальті – чорно-червоний спальний мішок:
хіба це людина?
темрява стрибнула на.
звір шуму та пилу.
у цьому світі тотальної смерті
немає кохання, співчуття, добра. немає місця
для тебе та мене.
але не втопити у крові
море вільних людей.
сороконіжкам вбивць на механічних колінах
не забрати нашу землю.


04.22