Розхристана осiнь
Ще вчора осені минулої не пам'ятав я,
та раптово вздовж соборного бульвару,
повзе ледь невиразно дим бузковий
й мазок блакитний зверху – неба просінь.
До ранку, знову й знову, хрипло
моя гітара місто переборами будила.
І сполохи - різнокольорове листя -
в обіймах вогнища зникає швидко.
Снігами пам'ять знов заносить.
Чарівну музику і листопада осінь,
блакитне небо, дим і листя, -
назад не поверне небесна сила.
Все підпорядковано природі.
Спокусниця ти, златоуста осінь, -
акторка й божа музикантша, -
мені шепочеш - «Час настав вже!»
P. S.
Я голос осені вже відчуваю й чую.
Вона розхристана дощем постукала у душу,
і змусить хоч-не-хоч звикати,
але повірю я: їй доведеться почекати!
- «ДАЛЕКЕ ВІДЛУННЯ МАЙБУТНЬОГО»
© Copyright: Петр Скорук, 2024
Свидетельство о публикации №124083101839
Свидетельство о публикации №124083101839
Рецензии