Трава повільно поглинає
відбитки стоптаних чобіт
і стежку, що веде до раю,
який сховав упалий пліт…
Укрилось двОрище осотом,
едем поволі захирІв,
висять старі бджолині соти
над входом у зотлілий хлів…
Село невпинно вимирає,
тяжІє хата до землі
і та картина серце крає –
були ми тут колись малі…
А піч облуплена в зажурі
хова у присмерку черінь.
Її димар уже не курить
козацьку люльку поколінь…
В сажіІ не галасують свині,
не лізуть кури у город,
лиш у кутку темніє скриня –
старий бабусин гардероб.
За штору материнська хустка
і вікна-очі з-під повік.
Едем дитинства – нині пустка,
у розпалі безумства вік…
24.08.2024, СВ
Едем нашого дитинства
© Copyright: Олександр Мачула, 2024
Свидетельство о публикации №124082405167
Свидетельство о публикации №124082405167
Рецензии