Жiнка

Коли здіймаєш в посірівше небо
Яскраві очі, впевнено й втомливо,
Відчуй в своєм волоссі діадему,
Його вкрашають велетні-перлини.
Ці розсипи затьмили півпланети,
І ти – одна з шляхетних тих сестер,
Які врятують всесвіт від халепи,
Допоки жах здоровий глузд не стер.
Зневіра в нас пронизує століття
Та стверджує отруєнні життя.
Караються всілякі розмаїття,
В полоні наші душі і тіла.
Здаватися – не в стилі Берегині,
Хоч гидко, прикро, а порою зле.
Вона домівку захища від злиднів
І світ сумління проти кривди ллє.
Бо ми усі – ті самі Мирослави.
У кожної зазначений свій рок.
Нам вистачить і сили, і наснаги
В жаданні подолати вищий крок.
Скандується суцільне божевілля,
Перешкоджає клята хворість дих.
Ще дужче об’єднаємо зусилля
Супроти панування днів старих.
Не тішимося кепськими думками
Про неможливість кращих нагород.
Не прийметься змагання поміж нами –
Позбавимося разом перешкод.
Небажана сторонняя егіда –
Кульбаби проростають звідусіль.
Так знищиться осточортіла крига,
Залишимо беззбройну заметіль.
Величні пані прагнуть пильнувати
Свободу, справедливість, дружню яв.
Ми здатні про теперішнє подбати
І про майбутнє – аж до небуття.