***

Трохи гуморного віршу захотілось написати,
А чого у нас в Сибіру теж є людям розказати,
Ось наприклад нещодавно їздив друзі я у іркутськ,
Повернувся знаєте звідти з животом, як товстий пупс.
 
Все так гарно, все так смачно, шашлики були – вогонь,
Тільки ось вставати не хотілося, бо бронь
Iз віконця вид бомбезний там 16 поверх,
Я сиджу, собі гуляю, дивлюсь знизу та наверх.
 
Тут аж раптом батько каже: «Ну, синку, прийшла пора
Нам розвіятися трошки, що квартира – то нора».
Ми збираємося хутко і виходимо у під'їзд,
Як завжди зграя мігрантів поруч ходить там та їсть.
 
Ми уваги не звертаєм та сідаємо в авто.
Тут як батько заволає: «Де мій гаманець ото?»
Та побігла мати мовчки на 16 поверх,
Ми чекали хвилин 10, ну нехай 12 зверх.
 
Врешті-решт у автівку сіли та поїхали вперед.
Через півчаса чкурнули: колеса у машині нєт.
Де пробили - хто то знає? Батько матюкався вщент,
То шукав собі перчатку, то робочий інструмент.
 
Через дві години з гаком ми дісталися до місця.
Батько весь брудний, у мазуті, писок немов в трубочиста.
Тяжко він зітхає, каже: Слава богу, я доїхав!
Мені здається, ще година – я би точно з глузду з'їхав».
 
Ми побігли розкладатись, ну стільці палатка ліс.
Тут нам з неба подарунок – звідки чорт його приніс!
Злива почалась страшенна, а за нею ще і град,
Вітер дує мов скажений півгодини і назад.
 
Каже стомлена матуся, подаючи на той стіл.
Я дивлюся, не сміюся, весь свій гумор загубив.
Дістають мене з машини, я сідаю в свій візок,
Що засумував козаче? Ти не бійся, бо все ок!
 
Всяку дивну дурну думку з голови своєї відкинь,
Краще нака ось подумай, помолись та відпочинь.
Каже мати по-російськи: «Я відповідаю так,
Що сьогодні за погода – не погода, а бардак!»
 
А сестра своїй манері наровить все підколоть:
«От Дмитро, тут дикі звери, ми відправим тебе вброд».
Я сиджу, не ворушуся, на душі такий от жах.
Говорити, я боюся, всередині тільки страх?
 
Тут пройшло хвилин за 10, сонце виглядає з хмар.
Мати каже: «Ти кудесник, у тебе від бога дар –
Помолився і одразу дощ спинився. Ти не бач,
Щось ти синку почервонив, заспокойся та не плач».
 
Ні, не плакав я, матусю. Бабцю я згадав,
То була, дійсно, людина – з нею горя я не знав.