Наше власне буття

               
Ми були молоді. Хай не згадає нас ніхто!
Кидаєм дім, воюєм, любим, мов манну небесну!
Не жаль, коли ніхто нас не згадає. Аніхто!
Нас не згадають, - згинем й пропадемо?
Так, так, коли ми пропадемо!

Замерзле, зашкарубле щастя і обійми нашого життя?
В сторічні бур'яни ми йшли, ми шкутильгали босо!
А скільки пройдено доріг? Де ті перлини і сміття?
Ми йшли на край Землі, і не знайшли нічого?
Не жаль, коли ми не знайшли нічого!

Колись ми попадем на небеса. Нехай! Мабуть!
Сміятись будем. На врагів – плювати!
Ми «волю окропили злою кров'ю вражою»! Оту,
що нам тепер не страшно помирати?
Так, так не страшно помирати!
 
Хай там  вже прим'яті, розмиті лиця унизу,
(у них там не війна, а мітинги і пики лиш зухвалі).
Внизу і нас нема? Нехай! Не жаль! Чому?
Хтось нас придумав, ніби нас не існувало?
Аби душа не зникла й Україна-ненька рідна існувала!

     P. S. Війна – божевільний дім і його контролюють ідіоти. Вони гуляють та п'ють каву з кров'ю. Вони не голуби і не яструби, а добре озброєні щурі.  Але Бог вже на боці наших військ, на боці найкращих солдатів. Хоча гарних окопів там не буває. І навіть коли оголосять мир, ми будемо до нього готові. Бо ми - частина такого життя, масштаби якої перевершує ваше розуміння.
     Так, сьогодні ми на краю прірви. Але ми українці і завжди робимо крок уперед. Ми такі!

- «ДАЛЕКЕ ВІДЛУННЯ МАЙБУТНЬОГО»